Ми в Слов’янську жили і не виїжджали. Син навчався в Харківському університеті електроніки. З початком війни онлайн займається з дому. Дочка - інвалід. Ми з чоловіком працювали до війни, а потім сиділи без роботи. 

Мені буде 60. Думала влаштуватись працювати, щоб студента довчити. До війни ми добре заробляли, винаймали квартиру в Харкові, кімнатку в гуртожитку. Зараз - не знаю що і буде, коли закінчиться. 

Тут дуже було гучно в Слов’янську. Дуже страшно, бо пам’ятаємо 2014 рік.  Слава Богу, що квартира в нас ціла. 

Виїжджати чотирьом дорослим і десь влаштуватись дуже важко, тому ми тільки маму мою відправили до сестри в Кременчук.

Транспорт не ходив, і ми з чоловіком на велосипедах їздили по місту шукали ліки, бо у нас обох - діабет і гіпертонія. Мама тоді тут була, дуже було складно з харчами і медикаментами. Потім все стабілізувалось - аби гроші були. Гуманітарка добре допомагає. Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували - доньці як інваліду дочці давали. 

Страшно за сина найбільше, адже що в майбутньому буде - не зрозуміло. Харків обстрілюють, чи зможе син довчитись?  

Мрію, щоб в мене була робота, щоб сину допомагати, щоб він довчився і почав на ноги ставати сам. Щоб нашу країну звільнили, щоб Харків і Донецька область - все було разом.