«Ми взяли найнеобхідніше: пару футболочок, дитину, кішку – і поїхали»

Це був початок 2014 року. Війна почалася вночі. Моторошно було, особливо за діток дуже хвилювалися. Нам потрібно було ходити на роботу, а діток ведеш у садок і перебуваєш від них у декількох кілометрах. У разі чого навіть не забереш одразу... Страх з’являвся від пострілів. Коли виїхали звідти, я вже зрозуміла, що все для мене змінилося, не буде так, як було.

Ми взяли найнеобхідніше: пару футболочок, дитину, кішку – і поїхали на автовокзал. І куди перший рейс був, туди й поїхали. Маршрутка виявилася на Бердянськ. Були там кілька днів, а потім поїхали до Києва. Я думаю, напевно, це вже на все життя.

Там, де я народилася і жила до війни, у мене була робота, житло, улюблене заняття, були подруги. Це все перевернулося. Я тут роботу за фахом знайти не можу. Діти адаптувалися швидше.

Раніше жив безтурботно, ні про що не думав, здавалося, так буде все життя – сонце зійшло, ранок почався. Зараз чекаєш і думаєш постійно, які зміни знову настануть, і заздалегідь уже знаєш, що може бути і погано, і добре.