Михайленко Вероніка, 9 клас, Науковий ліцей №3 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Якименко Наталія Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни зараз тригерить, напевне,  кожного, оскільки в кожного з нас є моменти, що вразили найболючіші точки. Зі свого досвіду дещо хочу розповісти. Я живу в Полтаві й у військовий час теж залишаюсь у рідному місті, адже тут знаходиться моє все: дім, сім’я, друзі - душа. Перший день пам’ятаю, наче він трапився сьогодні. Мама розповіла про початок війни о 9:37, коли я прокинулась і спитала в неї: «Чому ти мене не розбудила? Я ж до ліцею запізнюся!» … У той момент я нічого не відчувала. Ні страху, ні жалю, ні болю. Була тільки прірва в серці від шоку.

В цей же день нам сказали, що ліцей тимчасово не буде працювати, тому ми продовжили навчання вже після весняних канікул, які перенесли майже на місяць.

Перші півроку війни: з 24-го лютого й до 1 вересня на кожну тривогу ми бігли в бомбосховище, яке, на щастя, знаходилося в сусідньому під’їзді мого будинку. Бомбосховище облаштовували мешканці нашого й найближчих будинків, тому воно було дуже комфортним. Мій брат та його друзі теж допомагали переносити туди столи, стільці, дивани та тумби. Дядько Євген з 3-го під’їзду зробив лавки для сидіння і речей та документів. Хоч у сховищі й було душно, але майже всі мешканці нашого двору й тих дворів, що поблизу, приходили до нас. Тому сумно не було.

Моя мама розмовляла з сусідами на звичайні побутові теми, наприклад, про відключення світла й води. А я в той час з братом грали в ігри на телефонах та читали книжки.

Із початком нового навчального року ми нарешті мали змогу стабільно ходити в школу. Стало якось веселіше. Ми вже звикли до тривог, бо знали, що вчителі нас захистять. Але занепокоєння в душі не вщухало. Кожен такий похід у підвал і досі дуже виснажує. Тому про уроки більшість уже не думає. Мене, чесно кажучи, досить сильно обурює поведінка моїх однокласників: окремі з них реально радіють тривозі, бо через неї скасовуються чи й пропускаються уроки.

Це не можна виправдовувати тим, що вони «ще діти». Так говорять не трирічні малята, а підлітки, які спроможні зрозуміти, що хтось у цей час помирає, ризикує життям, наражається на небезпеку.

Зараз, на перший погляд, мої будні не вирізняються нічим. Я живу «повноцінним» життям, і, поки воно є таким, - можу бути щасливою, бо серед темноти помітнішим стає сонечко. Я щиро вірю, що найтемніша ніч перед світанком, тому після гулу сирен і вибухів обов’язково прийде НАША Перемога.