Опря Марія, 10 клас, Котловинський ліцей Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірчева Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях» викликає безліч емоцій та роздумів. Ці дні змінили Україну і кожного з нас, зробили сильнішими, загартованішими і змусили цінувати те, чого раніше могли не помічати. Війна стала не просто жахливим випробуванням, а й частиною нашого життя, яка змінила не тільки країну, але й нас самих. Пам’ятаю перші дні війни – це був момент, коли час зупинився. Ще вчора було мирне життя, навчання, робота, плани на майбутнє, але одного ранку все змінилося. Оголошення повітряних тривог, новини про бомбардування, хвилі переселенців – це реальність, яку ми не могли уявити навіть у найгірших снах. Багато хто з нас втратив відчуття безпеки та стабільності.           

У перші дні війни було важко зрозуміти, що робити і як діяти. Розгубленість і страх переповнювали. Ми підтримували одне одного як могли: допомагали біженцям, організовували гуманітарну допомогу, захищали міста і села.

Час йшов, і війна ставала нашою новою реальністю. Ми навчились жити у постійному стресі, з тривогою за близьких і з надією на мир. 1000 днів війни – це шлях, який пройшли разом із усіма українцями. Ми навчились пристосовуватися: хтось змінив роботу, хтось став волонтером, хтось пішов на фронт. Кожен крок цього шляху – це особистий подвиг. Кожен день був наповнений викликами: пошук ресурсів, координація допомоги, страх за життя тих, кому допомагаєш. Але з кожним днем зростала й віра у перемогу. Війна показала, що ми можемо більше, ніж думали, що ми сильніші і міцніші, ніж здавалися собі раніше.

Війна змінила не лише наші життя, але й суспільство в цілому. Вона стала каталізатором для переосмислення багатьох речей.

Ми більше цінуємо свободу, незалежність, національну ідентичність. Війна навчила нас бути єдиними, незалежно від того, звідки ми родом чи якою мовою розмовляємо. Ми всі – українці, які борються за свою землю, за своє майбутнє. Мій шлях за ці 1000 днів – це шлях внутрішніх змін. Я усвідомила, що жодна матеріальна цінність не може зрівнятися з людським життям, що свобода і право на існування як нації – це ті речі, за які варто боротися до кінця. І хоча війна приносить біль і руйнування, вона також відкрила перед нами нові можливості: для самореалізації, для боротьби за справедливість, для побудови кращого майбутнього. Для мене море завжди було символом спокою, але зараз воно стало символом боротьби. Одеса, як і море, протистоїть ворогу, який намагається знищити її.

Кожен новий день приносив нові обстріли, і ми чекали їх, ніби це була звична частина життя. У ці моменти я часто думала про тих, хто на передовій. Вони захищають нас там, але й наше місто стало своєрідним фронтом.

На початку війни я змушена була покинути Одесу і переїхала до села на Одещині. Влітку 2023 року я повернулася до міста і це стало для мене особливим випробуванням. До цього часу я вже звикла до постійних новин про обстріли та ракетні удари, але коли ти бачиш і чуєш це на власні очі, відчуття зовсім інші. Зазвичай ми ставились до тривог із певною обережністю, але не завжди сприймали їх серйозно, поки удари не стали регулярними і відчутними.  У ту нічь, коли ракети і «Шахеди» полетіли на Одесу, я відчула щось зовсім нове — справжній страх і розгубленість. Той перший удар, який я почула, змінив моє розуміння війни. Це був свист і вибух такої сили, що здригнулася земля під ногами. Ми спустилися до найближчого підвалу, і, сидячи там, я зрозуміла, що тепер це нова реальність. Війна, яка здавалася віддаленою, тепер стояла поруч, дихаючи на плечі своїм холодом.

Незважаючи на всі ті жахи, які приносили з собою ракети і дрони, були і моменти надії. Кожна збита ракета нашим ППО — це врятоване життя, ще один день, коли ми можемо продовжувати боротися за нашу свободу.                                  

Ці 1000 днів – це шлях болю, але й шлях становлення. Мій шлях – це шлях боротьби і віри у краще майбутнє. І я знаю, що ми переможемо, бо наша сила – в єдності і прагненні до свободи.