Вранці 24 лютого, як завжди, чоловік на роботу поїхав, а я збирала дітей до школи. О сьомій ранку вчителі написали, що діти не будуть навчатися, бо почалася війна. І тоді я по телевізору побачила, звернення президента.  

Мала Токмачка – це велике село, дуже довге. До чоловікових батьків ввечері 2 квітня прилетів снаряд у город, і ми наступного ранку виїхали до друзів в Оріхів, бо потрібно було рятувати дітей - вони дуже злякалися. А в понеділок, 4 квітня, ми виїхали в Запоріжжя.

Труднощів у дорозі не було, ми доїхали спокійно. Правда, довго стояли на в'їзді до Запоріжжя, бо була черга з машин на блокпості. 

У нас в селі спочатку не було світла, потім його відремонтували. Зараз світла там немає. Після того, як почались обстріли та біля нашого будинку розірвався снаряд, обірвало всі дроти. На той час, коли ми там були, нам вистачало і води, і їжі. Ще працював магазин.

Недавно виїхали батьки чоловіка. Ми знаємо, що снаряд прилетів неподалік від нас, і нам побило шифер. У нас немає вікон, вирвані двері. Хотілося б туди поїхати, але зараз це неможливо. 

Ми у Запоріжжі, тому що в мене тут багато знайомих. Мама в селі залишилася, тільки в іншому. Я її намагаюся сюди забрати на зиму. У них стріляють щодня, і вона ніяк не може сюди виїхати. 

Тут багато хто не розуміє, що таке бути переселенцем. Але ж у тих людей хоча б є де жити, а нам уже повертатися нікуди. Сьогодні дізналися, що нашу школу, в якій діти навчалися, розбомбили. Діти плакали. Нашого будинку теж немає. Щоб усе відремонтувати, потрібно дуже багато техніки і матеріалів.

Хотілося б, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Бачу наше майбутнє в мирній Україні.