Пакліковська Діана, 9-б клас, Донецький ліцей №2 Донецької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Крячко Таїсія Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Йшов 2022 рік, зима, лютий. Сестра живе у Харкові, тато у відрядженні, а ми з мамою вдома. Усі говорять про війну, яка може початися. Але я не вірю що у XXI столітті може таке статися.

24 лютого 5 ранку.

Я прокидаюсь від того, що мама з кимось гучно розмовляє. То була Анна — моя сестра. Вони говорили про війну; що всі дороги переповнені автівками, у метро багато людей. Мене ж охопив страх! Я не могла повірити, що це сталося. І що взагалі робити в цієї ситуації, коли вдома тільки ми з мамою? Мені стало легше і спокійніше лише тоді, коли моя сімʼя змогла зібратися разом вдома.

Я памʼятаю, як сиділа з родиною, слухаючи новини, і намагалися зрозуміти, що буде далі. Страх, невідомість, неможливість планувати стали моїми постійними супутниками. Я розуміла , що так почуває себе багато людей в України. Щодня читала новини про втрати та страждання, і це важко ігнорувати. Але мені було боляче , що я не можу нічим допомогти.

Незабаром тато поїхав у відрядження. І жінки нашої родини залишилися без його підтримки. У селищі на той час завжди було неспокійно. Але саме на той момент

почали гучно стріляти, летіли ракети над нами головами - розпочався Слобожанський контрнаступ. Про це ми тоді не знали. Мене охопив страх, відчай, спало на думку: «Раптом це кінець?».

Я трішки заспокоїлась лише коли зрозуміла, що все минуло. Але страх, що ми завжди в небезпеці, що в будь-яку мить може щось статися, мене не покидав.

Так було в перші дні війни. Пройшло 6 місяців, і територію поряд із нами звільнили . Я ж «адаптувалася» до життя у країні, що воює. Життя інше, але воно не закінчилося. У мене є рідна країна, рідне селище, рідний дім, тато, мама, сестра.

Приходе розуміння, що я, мої друзі, сестра — покоління тих, що буде нашу країну відбудовувати, робити кращою. І ми вже фантазуємо, якою буде Україна, чим кожен із нас буде займатися, яку сферу обере. 

Наші мрії, сподіваємося, стануть реальністю.

А що ж з навчанням? Воно, звичайно, ж змінилося. Моя кімната — мій клас, а моя квартира-школа. До школи ми не ходимо. Але на початку війни я ж цьому навіть раділа. Але

лише тепер я зрозуміла цінність ходити щодня на уроки, чути дзвінок, обідати у шкільній їдальні, позмагатися на фізкультурі у спортзалі.

А мої однокласники! Як я сумую за ними! Навіть не припускала такої думки до війни. Тепер я дуже ціную школу, тому уважно слухаю вчителів, виконую уроки. Іноді це важко робити через зрозумілі труднощі. Але я не занепадаю духом, мрію! Планую подальше навчання в Україні, замислююся про майбутню професію. Щоб здійснилися мої плани і мрії,

я маю добре навчатися — це мій фронт. І тут я маю перемоги! Це Міжнародний літературно-мистецький конкурс есе. Мене навіть запрошували до Києва на нагородження, але не мала можливості поїхати. Також я учасниця олімпіад, різноманітних конкурсів.

Незважаючи на труднощі, намагаюся знаходити позитивні моменти у житті. Навіть за умов війни усвідомлюю, що важливо зберігати надію.

Минуло вже 1000 днів як я живу в умовах війни, і кожен із цих днів приніс нові виклики та переживання. Я кожен ранок прокидаюся з надією про закінчення цього жахіття, щоб все було добре, як до війни, навіть краще. Дякую нашим захисникам та захисницям, що можу спати вдома та прокидатися вранці. Війна змінює нас, але сподіваюся, що не зламає. Життя триває і треба знаходити в ньому сенс навіть у найтемніші часи.