Кусік Марина, 9 клас, Борщівська гімназія Малолюбашанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Ступницька Людмила Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На світанку 24 лютого 2022 року в Україні розпочалася повномасштабна війна з російськими окупантами. Це не просто війна, це вибір між життям і смертю на фронті, де гинуть наші відважні захисники і захисниці. У всіх українців одне бажання: щоб швидше прийшла перемога. Адже за неї дуже дорого заплачено тисячами людських життів.

Ненаситний ворог не припиняє нищити все довкола. За неповних 1000 днів війни дуже багато загинуло дітей, батьків, родин; безліч дітей залишилося без батьків; дружини з нетерпінням чекають із фронту чоловіків, матері − синів. Найзаповітніша їхня мрія – щоб захисники живими повернулися додому.

Коли російський агресор розпочав війну, багато людей залишили Україну, свої домівки, і повиїжджали за кордон, інші втратили житло і все, що мали, ще інші залишилися на окупованих територіях. Хтось утратив сім’ю, хтось родину. Всім по-своєму важко.

Нестерпно болить душа, коли рідні або друзі ідуть на війну. Дуже важко відпускати, бо не знаємо чи повернуться вони живі з того пекла. 

Коли ідуть на позиції, то телефонують до рідних і прощаються, бо не знають, чи ще почують голос. А коли не телефонують три-чотири доби, серце розривається від болю. А найстрашніше почути, що чийсь син чи тато, чи брат загинули… Хлопці там полягли за наше майбутнє. Дуже важко і їхнім друзям, які бачать смерть побратимів, пролиту безневинну кров.

Але ворог безпощадний, він нищить усе на своєму шляху, стріляє у мирне населення. Загинуло безліч людей, цей біль словами не описати, він нестерпний… Неможливо просто повірити, що ця війна триває майже 1000 днів. Якби її не було, наші захисники і захисниці могли б вільно жити, працювати, мріяти, бути щасливими під мирним небом. Але якби не вони, то й ми б усі, напевно, вже давно полягли б. Наші славні захисники бережуть кордони України, не дають ворогу пробратися ще ближче.

Ми безмежно їм вдячні, наш уклін до землі дорогим захисникам!

Нестерпно болить душа, коли ми проводжаємо когось з рідних на фронт, бо не знаємо, чи побачимо їх живими, чи ні. Але вони вважають, що їхній обов’язок − боронити від ворога рідну землю, бо наші захисники й – захисниці − вірні патріоти, славні доньки й сини рідного народу. Багато із них ідуть добровольцями, іншим вручають повістки. Ми безмежно вдячні нашим воїнам!

А коли хлопці приїжджають додому у відпустку, то не можуть спати у тиші, їм сняться бої, побратими, вибухи, міни, снаряди. Лише з часом розуміють, що вони на рідній землі і тут відносно тихо. ..І знову їдуть на війну, бо кажуть, що мають бути там. Родини дуже переживають за своїх доньок і синів, що там страждають від спеки й дощів, від холоду й болю. На порозі зима, ми грітимемося в теплих будинках, а вони будуть мерзнути в холодних окопах, захищати Україну від ворога. А ми їм будемо безмежно дякувати за мирну нічку, що могли спати в теплій хаті, вранці спокійно пити теплий чай і пізніше йти до школи здобувати знання. Дякуємо вам за все, наші мужні захисники! У ваших руках наше майбутнє і майбутнє України! Адже на долю нашої держави випав досить нелегкий тернистий шлях. Ворог зазіхнув на наші землі, думав їх відібрати і розпоряджатися ними. Але ви, наші Герої, стали горою на захист Батьківщини. Ви сильні, відважні, незламні. Ми віримо у вас до кінця. Перемога неодмінно настане, наша Україна встане з руїн, відродиться. Бо ми − вільнолюбивий народ, і ніколи й нікому не вдасться нас зламати, знищити нашу націю. Ми не станемо перед ворогом на коліна, не віддамо свої землі, не скоримося.

Бо ми – українці, наша мова – українська, наша держава Україна!

Вона була віддавна й до сьогодні усі віки, усі роки, ми не дамо загинуть їй ніколи від мерзенної ворожої руки!

Смерть ворогам! Слава Україні! Героям слава!