Ми з дружиною обидва пенсіонери. До початку війни жили у Луганську, а у 2013 році захотіли дихати свіжим повітрям та переїхали до Станиці Луганської. У Миколаївці у нас була дача, я приїжджав туди мопедом і займався городом. Все було гаразд.
Але у 2014 році, десь у квітні, поставили загорожу. Я проскочив на дачу, викопав виноград і посадив його у Станиці, до Миколаївки більше не їздив.
2014 був дуже поганий рік. У нас стріляли не дай Боже. 2015 року дружина не витримала, і нас волонтери вивезли до Харкова, з Харкова ми потрапили до Сум та прожили там до 15 листопада, а потім повернулися додому.
Діти залишалися у Луганську, там мали квартири. Однак після обстрілів поїхали і зараз мешкають у Києві. Ми з дружиною залишилися тут, але удвох дуже тяжко, це не те, що сім'я разом.
Якось я займався помідорами на городі. Це був 2014 рік. Дружина поїхала до Щастя, а я залишився сам. І тут почався обстріл «Градами» залізницею Станиці. Воно розривалося поруч, біля верби, розбило горище. Я ліг у помідори, прикрив голову і лежав, доки все закінчилося. А коли підвівся, сусід теж був поряд. У нього також багато чого пошкодило.
Про це важко згадувати, хочеться про все забути. На той час ми вижили завдяки допомозі від Фонду Ріната Ахметова. Мрію, щоб все було добре, спокійно та єдино.
