Цюпрук Владислав

6-б клас, Дубенський ліцей № 6 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Горшкова Галина Григорівна

Війна. Моя історія

Чи бачили ви коли-небудь поліські світанки над Дубенським замком чи Дубенським фортом? Вони так гордо дивляться в небо! Що то за краса, коли народжується новий день рідним містом. Неповторний він гомінкої весни, неймовірно теплий влітку, чарівний спокійної осені, казково-загадковий, навіть трішки гордий, білосніжної зими.

Свято народження нового дня в будь-яку пору року – неповторне.

Ранок 24 лютого 2022 року був дивним, зовсім не схожим на мої ранки. Надворі ще не світало, у місті було тихо. Проте тишина була якась неспокійна. Я прокинувся дуже рано, працював телевізор, стурбовано ходив по квартирі татусь, а мама обіймала братика, що був у неї на руках.

На екрані горіло все навкруг, диктор говорив, що чути вибухи на аеродромі в Івано-Франківську. В очі мені попала білокора берізка, а довкола вогонь, вогонь, вогонь…

В інтернеті тато знайшов повідомлення: «Обстріляли аеродром у Луцьку», – а це вже зовсім поруч.

В одну мить усе змінилось у моєму серці; відчай, розчарування, тривога. Вибухи продовжувались в Тернополі, Гостомелі. Горів літак «Мрія», забираючи останню надію. В квартирі панувала тиша, а в повітрі висіло слово «Війна».

Колони ворога, як чорні змії, заповзали у нові і нові міста. Гостоміль, Буча, Ірпінь.

В ці дні небо нагадувало мені палаючий майдан. А коли лунав сигнал тривоги, серце зупинялось, ноги тремтіли і підкошувались, а з грудей виривався несамовитий крик. Мені здавалось, що я проживаю якийсь страшний сон.

Я за один день став дорослим. Ніколи не писав щоденник. Думок було так багато, так багато було запитань. Ні з ким не хотілося ділитися. А звичайний зошит у лінійку вперше прийняв мій біль. Я хотів його спіймати і викинути, а він втікав між пальців, мов холодна сніжинка, що танула в руках.

Хотілося плакати, але було соромно. Мама втішала мене: «Все буде добре, я за тебе молюся». У мами погляд, повен ніжності, огортав мене теплом, і холодна крижана глибина відступала. Я молився за тата, маму, братика, всіх знайомих і незнайомих людей.

Я молився за Україну, за воїнів, що стояли на шляху у ворога. А в очах мами шукав опору, словах тата – розуміння, як жити дальше.

Я молився і молився за тебе, Україно. Дай нам, Боже, добра, щастя, долі, віри, могутності, щоб вистояти, щоб перемогти.

Я маю цю віру! Ми вистоїмо, ми переможемо, ми відбудуємо. Це переконання з кожним днем визріває у моїй душі, мов світлий подих сонця між дощем. Я вірю в Україну, я вірю в ЗСУ!