«Ми змушені були залишити своє житло, роботу»

Страх за життя своє і дітей змусив Анну та її чоловіка залишити Донецьк, перебратися в маленьке містечко, кардинально змінивши своє життя. Їх діти навряд чи побачать рідне місто найближчим часом.

Перший день війни важко відстежити. Ми виїхали з Донецька, тому що там стріляли. У мене молодша дитина дуже сильно злякалася, розплакалася. Ми переїхали, думали, на тиждень чи два до Вугледара, поки все владнається. Просто сумку одну взяли й поїхали. Це було навесні 2014 року, по-моєму, у квітні. Але діти більше не поверталися до Донецька.

Військових ми бачили – перекривали дорогу, з автоматами. Потім, коли стріляли, були звуки гучні. Решти ми нічого не бачили, але звуки гучні чули, тому дитина злякалася. І блокпости проїжджали, не знаючи, коли людина зі зброєю, що в неї в голові, які думки. І ось це страшно, неприємно.

Ми швидко зібралися, бо стріляли дуже голосно, було страшно й незрозуміло. Взяли дітей і поїхали, бо було страшно за життя. Ми трохи заблукали, проїхали без блокпостів, без військових. Хоча я дуже переживала, як будемо їхати через блокпости.

У нас в корені змінилося життя. Довелося змінити місце проживання, умови, до яких звикли, стиль життя, роботу – тобто у всіх сферах усе змінилося. Ми жили у великому місті, а зараз у невеликому містечку. Я там, наприклад, в університеті працювала, а зараз довелося стати приватним підприємцем. Діти ходили на свої заняття, у чоловіка був магазинчик. Загалом, у корені все змінилося.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася. Ми, в принципі, плануємо повертатися, але хотілося б, щоб усе закінчилося.