До війни я проживала в Малій Білозерці Василівського району. Мені 44 роки, у нас велика сім’я: нас у батьків було шестеро дітей, зараз п’ятеро залишилося. 

Перший день війни був страшним. Летіли літаки. Ніхто не міг повірити, що таке може бути.

На окупованій території спочатку не було продуктів, нічого не було. Тяжко було, поки все трошки налагодилося. А коли ми евакуювалися, то нам допомагали і волонтери, і знайомі, які тут були.

Шокувало те, що ми вимушено кинули дім і поїхали незрозуміло куди. Мабуть, це найстрашніше: залишитися без нічого.

Раніше ми жили в селі, а зараз - у місті. Зібралися з кумами, зі знайомими - нас було п’ять машин, ми виїжджали на свій страх і ризик. Нам повезло, що одним днем виїхали.

Хочеться, щоб майбутнє було без війни, без ракет, щоб у нас було чисте небо, вільна і процвітаюча країна.