Після того, як Наталія з сином виїхала з міста, там почались бойові дії. Наразі квартира Наталії пошкоджена.

Я з Енергодару Запорізької області. Жила і працювала в своєму місті до березня. Коли в наше місто прийшли окупанти, я вимушена була виїхати - в психологічному плані залишатись там було надто тяжко.

Моя кума живе в Одесі. 24 лютого вона мені зателефонувала і сказала, що їх почали бомбити. В той час в Енергодарі ще було відносно тихо. Потім я прочитала в інтернеті, що в Кам’янку-Дніпровську прилетіло рано-вранці – там знайшли ракету.

За два дні до нападу росії, люди багато говорили про те, що буде війна. Але ті події все одно були несподіваними і шокуючими. Перші дні війни запам’ятались тим, що у людей почалась паніка: скуповували харчі і медикаменти. На вулицях міста почалось щось страшне.

У магазинах і аптеках усе повигрібали. І з того часу в Енергодар майже не завозили харчі, медичні засоби, пальне. Більше нормального життя в місті не було.

Бойових дій в березні не було за винятком четвертого березня, коли здійснювалась окупація міста і  атомної станції. Було психологічно важко бачити в рідному місті окупантів. З їх приходом перестали працювати банки, магазини. Діти не могли навчатися, тому що інтернет вимикали. Через те, що життя зупинилось, ми вимушені були поїхати з дому.

Я швидко прийняла рішення виїжджати, проте було важко знайти спосіб безпечно евакуюватися з дитиною. Ми знайшли приватного перевізника, який нас вивіз за досить великі гроші. Але ми дуже раді, що це зробили. Нам морально стало набагато легше, коли ми виїхали.

Після нашого від’їзду в Енергодарі почались бойові дії. Наша квартира зазнала пошкоджень, тому ми не можемо повернутись додому.

Вся моя родина виїхала з окупованої території. Ми живемо зараз в Запоріжжі і маємо змогу спілкуватись. Пізніше за всіх виїхали мої батьки, тому що тато працював на тепловій станції до останнього.

Мене вражає, наскільки люди згуртувались. Навіть малі діти не хочуть залишати країну. В Запоріжжі зараз не дуже безпечно, але мій тринадцятирічний син не хоче виїжджати з України. Мене вражає сила нашого народу. З самих перших днів працювали фонди та волонтерські організації, які надавали гуманітарну допомогу постраждалим.

Наше життя змінилось. Ми почали жити сьогоднішнім днем. Що хочемо і що можемо собі дозволити в цей момент, намагаємся одразу робити.

Навчилися більше цінувати дружбу, родині зв’язки. Свою країну оцінили: наскільки в нас була розвинена сфера послуг і взагалі як все якісно працювало. Ми це зрозуміли, коли залишились без інтернету в окупації, що стало неможливо отримати найпростіші адміністративні послуги. Тоді ми усвідомили, що в нас дуже розвинена країна.

Я впевнена в тому, що всі наші регіони будуть деокуповані і у них відновиться влада України. Може, на це знадобиться ще півроку. Хочеться вірити, що зруйновані міста, села та підприємства швидко відновлять, що розвиток нашої країни прискориться. Можливо, спочатку життя людей буде трохи ускладнене, оскільки економічна ситуація в країні тяжка. Але я вірю, що підприємства відновлять роботу, все відродиться, і ми будемо жити добре.

Енергодар – гарне місто, нам там добре жилося. Завдяки електростанціям дохід у людей нормальний. Якщо все запрацює як і раніше, то все у нас буде добре. Може, навіть краще, ніж до війни.