До війни моє життя було мирним і радісним. Я навчалась, працювала у дитячому садочку у місті Василівка. Наразі це місто окуповане. 

Коли прокинулась о п'ятій ранку було чути вибухи, але я до останнього не вірила, що розпочалася війна. 

Наш будинок був зруйнований. Вбили мого дідуся. У нашому селі ведуться активні бойові дії, наразі там жити неможливо.

Ми виїжджали під обстрілами 5 березня, коли вже було багато будинків зруйновано. Було страшно виїжджати. Їхали власним автомобілем. У чому були, у тому й поїхали. Взяли тільки документи, які ми тримали у підвалі, сіли й поїхали. Не взяли ніяких речей. Потім поверталися, забирали речі, щоб виїхати повністю. 

У нас почали стріляти ще з 28 лютого, обстріли продовжуються і дотепер. Але наші збройні сили тримають фронт, тому у нашому селі окупантів немає. 

Хотіла знайти роботу, але не змогла, тому що дуже багато переселенців. Ми ледве знайшли житло. Дуже хочеться додому. Віримо нашим збройним силам, що скоро поїдемо відбудовувати все те, що ми втратили. 

Гадаю, що життя зміниться на краще. З певними людьми ми не будемо спілкуватися.