В окупації Тетяна допомагала односельцям та ЗСУ.

Мені 60 років, я з села Першотравневе Миколаївської області.

24 лютого був страшний день. Був шок, паніка, ми не знали, що робити. Вже на другий день харчів у магазині не було, електрики не стало. Ми на камінцях їсти варили, бо не мали газового балону. Воду я організувала особисто: ми зібрали увесь бензин, у кого скільки було, і качали воду з башти  за допомогою генератора.

Допомагали, чим могли, одне одному і ЗСУ. Люди не мали де хліба купити, то ми возили хліб зі Снігурівки - в нашу машину вміщувалось 220 хлібин. Передзвонювалися з селами, дізнавалися, де стоять танки, й передавали нашим. Вивозили полями наших солдатів, коли по селу вже йшли колони російської техніки.

Коли у село зайшли кадирівці, ми виїхали, щоб вберегти онуку. Після деокупації одразу повернулись. Світло нам підключили, водопостачання відновили. Єдине – Інтернету поки що немає.

Я дуже хочу, щоб до вересня війна скінчилась. Мрію, щоб була перемога, щоб ми могли повернутись до нормального життя: сіяти, збирати врожаї, ростити дітей та онуків. Нам більше нічого не потрібно.