Я жила у Києві. Потім познайомилась із майбутнім чоловіком. Він з Маріуполя, і я переїхала туди. Там я прожила два роки. У нас була квартира, ми зробили ремонт. Я працювала, мене все влаштовувало, але довелося виїхати, бо розпочалася війна.
Ми виїхали 24 лютого. Спочатку до Вінницької області, бо я сама звідти. Ми там перебували півтора місяці, а потім переїхали до Києва. Потрібно було за щось жити. Тут ми винайняли квартиру, я знайшла роботу. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова за те, що нам допомагають.
Перший вибух ми почули о четвертій ранку 24 лютого. Я злякалась, але для Маріуполя це було звично – там близько завод, завжди щось грюкає. Я пішла на роботу, де дізналася, що розпочалася війна. Нас почали бомбити. Чоловік зібрався, нас забрав. Ми поїхали у Ялту, найближче село. Чоловік також вивіз сім'ю свого брата. А ми продовжили шлях у Вінницьку область.
Батьки залишилися у Маріуполі, пережили весь цей жах. Батька поранило. На щастя, все обійшлося добре, але це було дуже страшно.
Дякувати Богу, мене це не зачепило, я це не бачила і не переживала. Чула тільки розповіді батьків про те, як вони сиділи у підвалі, не було що їсти, стільки людей загинуло від того, що виходили надвір приготувати їсти і ходили по воду. Я це не відчула, бо ми дуже швидко виїхали.
24 лютого ще все працювало. Десь через тиждень батьки сказали, що не стало опалення. Зв'язок остаточно зник п’ятого березня. Ми майже півтора місяці з ними не спілкувалися, не знали що там і як.
Ми виїжджали важко, бо їхали вночі, були затори. Постійно моніторили новини, але був поганий зв'язок. Дуже багато людей втікали.
Шокувало те, що росіяни прийшли, ввірвалися, зруйнували наше життя. Ми нікого не просили. У нас в Україні все було добре – було житло, робота. І це все зруйнували.
Я стала жити одним днем, вже нічого не планую. Раніше були плани, але зараз такий час, що прожили день і добре. Головне, що всі живі-здорові. Ми руки не опускаємо, живемо з позитивом.
Мені допомагає відволікатися робота, спілкування з людьми. Стараюсь не так часто читати новини, у мене на це немає часу.
Мені здається, що війна затягнеться надовго. Звісно, ми сподіваємося на краще, віримо у наші ЗСУ. Своє майбутнє бачу в Україні.
