До війни ми з жінкою і двома дітьми жили у своєму рідному місті Авдіївці, працювали в гарному українському місті Донецьку, і все було добре, поки не прийшли до нас російські окупанти. Із 2014 року все пішло шкереберть. Були бої на Донеччині, і ми втратили там усе, що було нашими батьками куплено, зроблено. Все життя просто знищене. Я з 2017 року проживаю в Києві і працюю тут.  Мати переїхала сюди. Там залишився цвинтар, на якому лежить мій батько, і я туди потрапити не можу. Це дуже тяжко. 

Ми прокинулись о п’ятій ранку від вибухів у Києві – і понеслося: новини, інтернет, стрес, страх за дітей, за жінку. Чекали і думали, що далі робити. Я вивіз родину за кордон наприкінці лютого, а сам залишився тут. Мені одному нічого аж такого не потрібно було. Працював у Фонді Ріната Ахметова: ми збирали гуманітарку в «Епіцентрі» на лівому березі Києва. Перші пів року ми завдяки Фонду Ріната Ахметова протягнули. 

Нас все дитинство вчили, що ми брати, але виявилося, це брехня. Мене дуже засмутило, що російські терористи пішли війною на Україну. 

Згодом люди вивчатимуть історію, як на нас напав сусід. Мене надихає солідарність українського народу, як ми всі разом одразу почали допомагати одне одному.

Для мене та моєї родини війна вже десять років триває, тож ми ще більше втомилися. Хочеться щоб закінчилася війна, щоб Україна великими темпами розвивалася. Цього всього хочеться, але, виходячи з наших реалій, розумію: швидше за все, це не так швидко відбуватиметься і з великими труднощами. У той же час прикладаю всі зусилля, працюю і допомагаю.