Толочик Павло, 11 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романович Тетяна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна – це подія, яка змінила дуже багато в нашій країні. 24 лютого 2022 року – день, коли життя кожного з нас перевернулося з ніг на голову. День, коли багато хто не знав, що робити, що говорити, куди далі діватися. Війна охопила всю Україну. Війна зруйнувала тисячі родин, позбавила нас звичного життя… Тисячі родин втратили найдорожчих людей.

Моя родина теж зазнала непоправної втрати. Ми втратили найріднішу нам людину: сина, брата, чоловіка, батька. Це була така велика втрата, у яку не хотілося вірити. І навіть зараз не хочеться вірити.

Мій батько був звичайною людиною. Він завжди робив для нас усе можливе і неможливе. На початку війни, як і багато інших чоловіків, він пішов у ТРО. Він навіть не замислювався, який важкий шлях його чекає. Їх постійно перекидали з міста в місто.

Це тривало два з половиною роки, поки їх не перекинули у справжнє пекло. Їм говорили, що все добре, все під контролем і нема чого боятися. Насправді ж відправили на «м’ясо».

Він загинув під час свого другого виходу. Ішов на позицію, не знаючи, що це були його останні дні життя, що це була його остання розмова з нами. 11 грудня 2024 року нам офіційно повідомили, що він пропав безвісти. Але через декілька годин ми дізналися, що його більше немає…Про це розповів батьків побратим, який на той час був уже в госпіталі. Він був поруч із батьком у той момент, коли це сталося.

Слухати це було нестерпно. Це ті слова, які ніхто ніколи не хоче почути. Нам довелося пережити втрату, біль, розчарування, емоції, які нікому не побажаєш. Ми розбирали всі його речі, які були в нього на той момент, коли він загинув. Це було просто жахливо, жахливо робити це під плач близьких.

Після цього ми особисто зустрілися з його побратимом, який був з ним у той жахливий момент. І він нам розповів усе, що з ними там відбулося.

Мама просто втрачала свідомість, плакала, а я не міг нічого зробити , ніяк допомогти їй. Хотілося самому впасти у відчай. Але я зрозумів: саме в цей момент я маю бути сильним. Хто, як не я, підтримає мою родину.

Я безмежно вдячний своїм друзям, які підтримали мене у ті страшні дні. Їхня допомога не вирішувала всіх проблем, але давала мені віру. Віру в те, що життя триває, що навіть у найважчі часи є світло – це люди.

Після цього я відчув, що став головним у родині.

Я не мав права опускати руки. Я мав показати, що вони не самі, що у них є я. Що я можу зробити все сам, але вже без допомоги батька. Колись я міг зателефонувати до нього і запитати, що і як зробити. Тепер повинен  сам думати і робити все, що робив батько.

Мій тато був прикладом мужності, гідності й любові. Він став нашим Героєм, для нашої родини, давши нам життя та майбутнє. Він хотів, щоб ми жили без цієї клятої війни і в нас все було добре.

Тату, ми завжди будемо тебе пам’ятати і дякувати тобі за те, що ти зробив для нас! Дякую тобі. Я знаю, що ти завжди поруч…