Місяць ми жили у підвалі під постійними обстрілами. У нас майже не було їжі та води, але ми трималися і сподівалися вижити. Ми залишалися в Маріуполі, бо думали, що все швидко закінчиться і не потрібно панікувати.

Мої діти вже знали, що таке війна, ще з 2014 року. Але тоді все завершилося значно швидше, тому ми не могли уявити, наскільки страшними будуть ці події.

Найжахливішим став день, коли ми втратили батька моїх дітей, мого чоловіка. Йому назавжди залишилося 43 роки. Це неможливо прийняти і неможливо пережити до кінця.

Діти втратили найріднішу людину, свій дім, друзів і звичне життя. Війна забрала в них усе, що давало відчуття безпеки та щастя.

У Маріуполі не було майже нічого. Після місяця війни моя семирічна дитина побачила в магазині хліб і вирвала його, бо була голодна. Пізніше нам пощастило виїхати з міста, але ми виїхали вже без нашого батька і чоловіка. Цей біль залишиться з нами назавжди.