Овчарова Наталія, вчитель, Новенський заклад загальної середньої освіти Токмацької міської ради
«1000 днів війни. Мій шлях»
Сумую часто і болить Душа,
Буває, що й Надія пропадає,
Десь зовсім поряд рідна є Краса,
За кілька кілометрів, і немає.
Її украли, вбили вороги,
Все знищили і Душу розтоптали,
Все рідне зруйнували – дім, двори
Чим дорожили ми – усе забрали.
Лиш в пам’яті зринають сад, село,
Весна навкруг, все знову розквітає,
Й повірити так важко, що тепер,
Там бур’яни з руїни проростають ...
Болить Душа... Цей біль неможливо описати, виплакати, передати. Його можна відчувати, як відчувають мільйони українців, у яких війна забрала малу батьківщину, місце, де народились, ходили до школи, закінчували вузи і повертались додому, щоб працювати в рідному селі чи місті, де одружувались, народжували дітей, чекали онуків. Жили звичайним життям: святкували, мріяли, сподівались, любили і вірили, що все буде добре.
І це життя в один день було знищене, бо по ньому проїхали танками «асвабадители», які вирішили зі своїм «фюрером» нас «звільняти».
Спочатку ми не вірили, що це правда. Тільки були дуже здивовані: від чого можна «звільнити», заїхавши на територію незалежної держави (як у свій час фашисти) – на танках, з великою кількістю озброєних людей.
Потім почались обстріли з різних видів зброї по наших селах і містах. Тотальне знищення цивільного населення продовжується до сьогодні.
Коли ми “прозріли” і усвідомили, що ці люди прийшли нас просто вбивати і все руйнувати, то почали залишати свої домівки і тікати від цього стада варварів, яких назвали «орками». Ми втікали з рідної землі наших батьків, отримавши статус ВПО або біженців.
Так ми назавжди перегорнули сторінку свого життя, яке було «до...».Тепер ми можемо гортати їх лише у спогадах, які викликають почуття радості крізь сльози.
Уже скоро буде 1000 днів страху і болю, життя в постійних тривогах під обстрілами шахедів, балістики, КАБів.
Як описати своє життя, що йде шляхом «нав’язаної війни»? Як передати розпач, ненависть, безсонні ночі, переживання за рідних і близьких, нічні дзвінки після кожного чергового обстрілу С-300 чи КАБів у Запоріжжі.
«Як ви? Що у вас? Живі?» І щоразу молитись та полегшено видихати, коли чуєш у відповідь: «Живі. Усе добре».
Як можна забути миті, коли прийшла звістка, що твій дім став руїною, бо по ньому було три «прильоти», а колись квітуче, гарне рідне село стало пусткою, бо люди виїхали через постійні обстріли. Рідна школа, яку закінчила у свій час і яка була довгі роки твоїм другим домом, бо для вчителя це не місце роботи, а дім, майже згоріла?
Як бути і що робити мільйонам українців, у яких війна забрала все – дім, роботу, друзів, сусідів, рідних?
Що робити, коли вже не витримуєш постійних обстрілів і вимушений шукати порятунку у більш безпечних місцях України? І вчергове їдеш до когось із друзів, щоб перечекати і мрієш, щоб це пекло скоріш закінчилось.
Багато запитань, на які немає відповідей!
Живу Надією: що дочекаюсь світлого дня Перемоги, і ця ганебна, жорстока, кривава війна закінчиться. Молю Господа, щоб наші діти і онуки жили в безпеці, спокої і мирі . Щоб вони ніколи більше не переживали той страх і лихо, яке переживаємо ми зараз.
А ті, хто розв’язав цю страшну війну, будуть справедливо покарані. Вірю, що Україна стане сильною, самостійною і передовою країною. Та чи зникне біль Душі?
Та у Душі ще буде порожнеча,
Від всіх руїн і згарищ спроба втечі,
Та чи втечемо? Доля в нас така є:
Війна надвоє розділила час:
На «до» і «після», так вже відбулось
Був дім і сад, тепер цього немає...
Війна забрала все: поруйнувала,
Понищила село, родини роз’єднала.
Чи вернемось назад? Куди? Не знаєм.
Були ми як сім’я. Тепер її немає ...
Та прийде – час відродиться село,
Знов біля школи зацвітуть каштани,
І діти радісні до школи прийдуть знов.
Загоються нанесені війною рани!