Гуменний Владислав, 9 клас, ТОВ "Приватний заклад «Харківський ліцей "Хані Академія"» Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковтун Христина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

О 4-й ранку 24.02.2022 моя мати прокинулась від гупаючих звуків: вона не розуміла, що відбувається, зайшла подивитися новини. Повідомлялось: «Почалась війна». Мати розбудила сім’ю, ми швидко зібрали речі та сіли в машину. Звуки сирен, вибухів переслідували всюди. Цього дня я мав іти на день народження до свого друга, але доля гадала інакше.

Виїхати з міста було доволі складно: багато людей, таких як і ми, тікали з міста так швидко, як могли; у повітрі відчувався страх і смуток, поєднані зі сльозами малюків, що ще не прийшли до тями.

Ми рухалися далі по трасі до маленького села в області. Заїхавши до села і повернувши на вулицю, де стояв наш будинок, страху не ставало менше. Заплакана мати та занадто серйозний тато не давали чітких відповідей на мої з братом запитання: «Що відбувається?» Ми зайшли до хати та сіли на кухні. Ніхто не казав і слова. Всі на мить замовкли… і одразу після цього роздався перший вибух, десь далеко. Цього вибуху було достатньо, щоб нас налякати, змусити спуститися до підвалу. Через пів години вибухів вже не було чути, тому ми повернулись до хати, і тато прийняв рішення податися до міста за бабусею з дідусем. Він повернувся з ними, і нас переповнювала радість, що вони живі.

Наступні  два-три тижні були напружені та до жаху страшні. Ми спали всі на першому поверсі, по 2-3 людини на ліжку, бо до нас приєдналась ще одна моя бабуся та її друг.

Ми всі спали в одязі, щоб якомога швидше побігти до підвалу. У підвалі не було сидячого місця для всіх, тому бувало, що доводилось спати або просто сидіти на вологій ґрунтовій підлозі. Погода ще була зимовою, що не грало на нашу користь. На радість з їжею проблем не було, бо залишалось багато закруток та круп, які ніколи не з’їли, якби нас не було восьмеро.

Однієї темної ночі, ми почули щось інше, то був не вибух, а наче грім у небі. Усі прокинулись та побігли до підвалу, але я з татом залишився на вулиці і побачив російський гелікоптер, що летів і стріляв не по воєнних об’єктах.

Він був доволі далеко, але його ще можна розгледіти, бо з нього постійно вилітав новий вбивчий снаряд.

Другого квітня я святкував свій 12-й день народження. В якості подарунку, я попросив батьків відвезти мене назад до міста, хоча б на декілька годин, але мені відмовили. Тато поїхав аж до Полтави, щоб купити піцу. Буду відвертим, піца була кепська, холодна та тверда, але тоді для мене вона була на смак, як самий рай.

Невдовзі, ми з мамою та братом, прийняли рішення їхати з країни до Великобританії. Вже через тиждень ми перетинали кордон з Польщею. Перетин зайняв 7-8 годин… Я одразу зрозумів, що тут все по-іншому, це «інше» настільки відрізняється від рідної України. У Варшаві ми заселилися в орендовану квартиру, чекали на британську візу.

По отриманню візи ми подалися до аеропорту, щоб полетіти до Об’єднаного Королівства. На виході нас зустріла добра сім’я, у якої ми прожили наступний рік нашого життя.

Через рік, я повернувся додому, до рідного Харкова, і зрозумів за що його так люблять люди, і за що люблять нашу країну. Ми, українці, роками будували комфортну, саме для нас, країну. Це і є причина того, чому український народ так жваво захищає свою рідну землю та державність – бо це, дійсно, є те, що побудував народ, НАШЕ. І коли вас наступного разу запитають: «Як ви можете любити країну, яка дає вам лише стрес від буденних атак?» Ви можете браво відповісти, що любите її саме за народ , який робить так, що ви ще живі і можете говорити.