Табачук Анастасія, 11 клас, Гаврилівський ліцей Новоолександрівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Позняк Юлія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка триває в Україні вже понад 1000 днів, докорінно змінила моє життя, суть розуміння світу, справедливості та людяності. Мій шлях розпочався з гучних вибухів за вікном. Я прокинулася дуже швидко, нічого не розуміючи, вибігла у вітальню. Там зустріла батьків, вони були розгублені.

Мама зі сльозами на очах промовила: «Доню, на нашу країну напали. Війна»…Цей голос досі в голові, як згадую, ніколи не забуду цю фразу.

Кожен день війни приносив свої виклики - як на фронті, так і в тилу. Бойові дії, руйнування інфраструктури, втрати серед цивільного населення і військових. Спочатку здавалося, що це все лише страшний сон. Я постійно моніторила новини і щоразу здригалася від почутого. Далі ставало все гірше. Я часто плакала, а потім зрозуміла, що так далі тривати не може. Потрібно взяти себе в руки, заспокоїтися і робити щось корисне для своєї країни.

Незважаючи на весь той жах навколо, я щаслива була спостерігати, що українці, як ніколи, об’ єдналися, стали сильними та незламними.

Це був важкий шлях боротьби, випробувань і страждань, але водночас це шлях, на якому народилася нова українська нація, загартована у вогні боротьби, незламна у своїй рішучості та вірі у перемогу. Ще перебуваючи в селі, в окупації, я допомагала мамі готувати їжу, яку ми разом роздавали пенсіонерам та всім потребуючим. Всі магазини були зачинені, продуктів в запасі обмаль. З медикаментами така ж ситуація. На вулицю виходити було небезпечно, через постійні обстріли та велику кількість військової техніки окупантів.

Як таке можливо в ХХІ сторіччі? Чому саме мій народ так страждає?

Далі ситуація ставала більш напруженішою. І моя сім’я вирішила виїхати з окупованої території в місто Кривий Ріг. Це був складний шлях, сповнений випробувань та  страху. Ми не знали чи виживемо. Я ледве стримувалася на кожному посту. Як же я їх ненавиджу! Відповіді під дулом автомата змушували давати такою ненависною і чужою мовою. Підло насміхаючись, говорили, що України немає і мови такої. Мені навіть складно описати свої емоції та думки в той час. Здавалося, що ми їдемо цілу вічність. Ми рухалися далі. Спочатку ми нічого не зрозуміли, всі почали зупинятися і виходити з машин, аж потім придивившись я закричала – наші!

Моїй радості не було меж. Ми дякували хлопцям із ЗСУ, які вже стали символом героїзму та боротьби за незалежність. Я не стримувала сліз радості.

Зараз, оглядаючись в минуле, можу сказати, що тисяча днів - це час, протягом якого всі ми навчилися жити у стані постійної загрози, зберігаючи водночас стійкість і бажання боротися за своє майбутнє. Зусилля, які докладали усі - від військових до цивільних, від дітей до старших людей - були свідченням того, що дух єдності в Україні незламний. Ця війна стала не лише боротьбою за незалежність України, але й за демократичні цінності усього світу. 1000 днів війни - це час, який змінив нас усіх. Він показав силу українського народу, його здатність боротися і об’єднуватися заради спільної мети.

Ми стали сильнішими, мудрішими і ближчими один до одного. Кожен українець, незалежно від того, чи він на передовій, чи в тилу, чи за кордоном, робить свій внесок у наближення перемоги.  

В новому місті я продовжила волонтерську працю. Я вірю в те, що ця війна закінчиться нашою перемогою, адже ми боремося за правду, за свободу, за життя. Україна обов’язково переможе, і ця перемога стане не лише кінцем війни, а й початком нової ери в історії нашої держави. Це мій шлях, моя історія, мій біль, мої спогади, якими буду ділитися зі своїми нащадками.