Аділова Сабріна, 9 клас, дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №33
Вчитель, що надихнув на написання — Поляниця Вікторія Валеріївна
Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»
Мене звати Сабріна, я мешканка м. Херсона і хотіла б сьогодні вам розказати про свій шлях під час війни.
24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. Цей день я пам’ятаю і досі, ті відчуття, хвилювання, страх, не розуміння, що відбувається і чого очікувати далі.
Попри великий супротив наших захисників та добровольців, наше місто опинилося в окупації загарбника та знаходилося в ній майже дев’ять місяців.
За цей час багато чого змінилося в місті та і в нас самих. Ми всі раптово подорослішали, змінилися цінності, погляди на життя.
Настав довгоочікуваний день, день звільнення Херсона.
Всупереч постійним обстрілам, які тривають і досі, ми раді, що можемо жити у вільному місті, в себе вдома та займатися тим, що надає нам сил.
Звичайно, що в моєму віці діти мають займатися навчанням, мріяти про своє майбутнє, розмірковувати куди вступити, але зараз окрім цих питань, мене турбують і питання як і чим я можу допомогти нашим захисникам та захисницям та, тим, хто цього потребує.
Після звільнення міста, в нас почали працювати різні благодійні та волонтерські організації, які займалися виготовленням сіток, звичайно, що і я також захотіла спробувати, тому долучилася до цього, щоб хоч трішки допомогти та наблизити перемогу.
З появою холодів та морозів, нам було страшно уявити: «А як же вони там окопах» – тому я запропонувала батькам спробувати виготовляти окопні свічки, вони мене підтримали.
Після місяця без світла та води в нас та сусідів були деякі запаси металевих банок, замовили парафін, знайшли картон, і почали вчитися. І в нас це вийшло. Потім моя тітка почала в’язати теплі шкарпетки, та навчила і мені.
Шкарпетки в мене виходили не дуже, а ось пояси для спини – набагато кращі.
Так ми намагалися хоча б трішечки зігріти тих, хто бореться за наше майбутнє. Ця ідея сподобалася не лише моїй родині, а й сусідам, тому вони також долучилися і ми всі разом намагалися допомогти чим могли. Виготовлені речі передавали або через волонтерів, або одразу віддавали хлопцям.
Але моя діяльність не завершилася лише цим.
Готувавшись до новорічних свят ми з мамою приготували велику кількість солодких рулетів та вирішили ними пригостити хлопців,
що жили по сусідству з нами, так і виникла ще одна ідея чим саме я можу допомогти. Звичайно солоденьке не наблизить нас до перемоги, але порадувати та підбадьорити виходило чудово.
Також, у нас в закладі постійно проводять різні акції на підтримку військових, ветеранів, тим, хто постраждав унаслідок воєнних дій, та навіть тварин.
Нікого не залишаємо без уваги, адже в такий складний для нас всіх час потрібно залишатися людиною та допомагати один одному.
Щоб допомогти не потрібно докладати якихось неймовірно складних зусиль, головне мати бажання і тоді все в нас вийде.