Білойван Владислава, 9-б клас, Гнідинський ліцей імені Петра Яцика

Вчитель, що надихнув на написання — Сукач Ганна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З початку повномасштабного вторгнення пройшло майже тисячу днів, і ці жахливі події зачепили кожного українця, і мене в тому числі. Ніч з двадцять третього на двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року закарбувалася у пам’яті всього народу. З цього моменту почалися чергові темні часи в історії нашої країни. Війна нанесла непоправний удар по психіці кожного. І в цьому есе я б хотіла поділитися моїм власним досвідом та переживаннями.

У нас відібрали базове відчуття безпеки, яке є одним з ключових аспектів стабільного життя.

Протягом цих подій я кожного вечора засинаю з невпевненістю в тому, чи прокинуся завтра, та з хвилюваннями за своїх рідних. Я знаходжуся в стані постійного страху через повітряні тривоги.

Для мене війна розпочалась таким чином: я прокинулася о четвертій тринадцять від гучних вибухів, та не зрозуміла, що відбувається. З тої секунди, як війна почалась для усіх нас, в мене відібрали найрідніше — мою маму.

З перших хвилин повномасштабного вторгнення вона покинула мене, і я була вимушена наодинці переживати весь жах та пекло війни, і ще більше мене пригнічував той факт, що моя мама військова.

Морально мене вбивала зсередини думка про те, що якщо моя мама загине, я про це можу навіть не дізнатися. В перші тижні війни я була в шоковому стані, та всі дні для мене злилися в один. Всі ночі я проводила в підвалі, кожного ранку прокидалась під звуки вибухів та вертольотів і засинала під них.

Також на фоні сильного стресу в мене зʼявився страх виходити з кімнати, бо мені здавалося, що мене застрелять окупанти.

Мене, як і всю Україну, шокували новини про драмтеатр в Маріуполі та звільнення Бучі і Ірпеню. Фотографії, які тоді розлетілися по всьому світу, розбили мені серце. Я не могла дивитися на них без сліз і не розуміла, як можна бути такими жорсткими. В ці дні в мені померла надія на людяність окупантів.

Згодом я зрозуміла, що повинна допомагати своїй країні тим, чим можу. Тому влітку я почала активну волонтерську діяльність.

Разом з друзями я плела маскувальні сітки, з батьками збирала посилки для військових з усім необхідним та малювала малюнки для наших бійців.

Момент, коли я знову відчула себе в сильній небезпеці та перенеслася на початок війни — десяте жовтня 2022 року. Це був дуже очікуваний день для мене, бо я мала зустрітися зі своєю хресною, яку не бачила два роки. Але росіяни вирішили за мене, і я прокинулась від вибухів — це була найбільш масована атака на той момент. Згодом я почала помічати, що лякаюсь всіх гучних звуків, та зрозуміла, це все наслідки після обстрілів. Це був дуже складний період в моєму житті.

Для мене весь цей час було головне тільки одне — допомагати нашим захисникам. Я вірю, якщо кожен українець долучиться до цього, ми будемо незламними! Зараз я ціную кожну секунду, проводжу дуже багато часу з батьками, борюсь з травмами, які нанесла мені ця кривава війна. Навіть коли зараз ми боремося за нашу землю та волю, я розумію, що треба не тільки плакати і сумувати, адже треба тримати надію тільки на краще та знаходити щастя в простих речах!

Ця війна дуже багато навчила мене, особливо бути сильною людиною. Тепер, коли я бачу труднощі на моєму шляху, мені більше не моторошно. Я знаю, що я впораюсь і вірю в себе!