Ситник Аліна Анатоліївна, 16 років, 10-Б клас, комунальний заклад «Тернівський ліцей №4 Тернівської міської ради Дніпропетровської області», Дніпропетровська область, м. Тернівка
Конкурс эсе "Війна в долі моєї родини"
Війна… Це слово завжди було для мене літературним, описовим, розповідальним. Ми багато вивчаємо про війни на уроках історії, торкаємося теми конфліктів в ході вивчення географії – все це породжує ставлення до військових зіткнень, як до чогось ординарного, звичного в людському побуті та існуванні. Все моє уявлення про це було вщент винищено 24 лютого 2022 року. Я бачила у моїх батьків, знайомих та друзів переляк, відчуття страху, жаль, сум та інші емоції, які не можна назвати добрими.
Війна раз і назавжди змінила моє відношення до дійсності, і що я можу сказати напевно – вона стерла під нуль те уявлення, що закладалося роками навчання у школі.
Через деякий час після 24 лютого я з матусею виїхала за кордон — до Польщі. Це була дуже складна дорога, тому що ти їхав у невідомість, ти не знав, де будеш жити, що будеш їсти і взагалі, що буде далі. Ми залишили тата, бабусь і дідусів вдома, тому дуже хвилювались за них. У Польщі нам допомогла сім’я, яка надала нам кімнату у своєму будинку. Ми були їм дуже вдячні, але страшенно хотілося додому. Побувши у Польщі три місяці, ми ухвалили рішення повернутися додому, в рідну Україну.
Йшли дні, тижні, місяці… Ми всі побачили жахіття і біль від дій агресора на нашій території. Ми побачили те, на що спроможні люди, яких веде психічно хворий лідер, які замість побудови щасливого побуту у свої державі обрали знищення життя та радості у сусідній.
Суміш страху, розпачу та люті – ось як можна описати стан моїх рідних, коли вони розуміли, що коїться у нашій квітучій Україні. Те ж саме враження передалося й мені – людині, яка мало розуміла у той час, але все ж і тій, що намагалася пристосуватися до жорстких, суворих реалій.
Повноцінно пристосуватись все ж не вийшло. Ми вирушили у мандрівку до іншої держави, оскільки перші місяці війни не давали впевненості у майбутньому. Пізніше ми повернулися, але необхідність покидати рідні краї все ж наклала певну мару на мою свідомість. Мені було гірко, боляче й соромно, що доводиться бігти кудись в пошуках притулку, або навіть порятунку. Я здобула нових друзів, нові знайомства, може навіть дещо більше, але все ж я розумію, що такий досвід не можна побажати нікому.
Існує така думка, що найбільша темрява опускається на світ саме перед світанком. Думаю, це справедливо і в нашій ситуації. Політичне та військове керівництво нашої країни здійснило рішучі кроки по відсічі агресії з боку окупанта. Весь український народ став на боротьбу з агресором і показав, що ми можемо нищити ворога, яким би суворим, жорстоким і безпринципним він не був. Я вірю в свою країну!
.png "Імена")
