«Ми всі ховаємо та ховаємо своїх близьких людей»

Надія Павлівна після смерті чоловіка втратила віру в те, що життя може налагодитись. Вона довго на це сподівалася, незважаючи на обстріли, побутові труднощі та свій страх.

Я стара самотня жінка, нещодавно поховала чоловіка. Згадую, як до війни ми жили спокійно, часто їздили до Донецька.

Коли почалися бойові дії, мені здавалося, що все це тимчасово і ось-ось закінчиться, а вже восьмий рік не закінчується. Ми всі ховаємо та ховаємо своїх близьких людей.

На початку війни у ​​нас були перебої і з водою і світлом, не було чим топити, снаряд розірвався мало не на подвір'ї, вікна вилетіли, сарай зруйнували. Потім світло налагодили, вугілля якось підвозили, стало краще.

Ми з чоловіком продукти не купували, бо отримували допомогу від Ріната Ахметова. Для нас двох всього вистачало, ми нічого не потребували. Ще нам привозили засоби для прання. Дякую добрим людям, дякую всім, хто нам допомагав.

Я й зараз лякаюся, коли чую десь обстріли. Хочеться кудись втекти, щоби не бачити і не чути всього цього. І ще боюсь, що діти далеко.

Я мрію прокинутися та спокійно приїхати до Донецька. Чоловік цього не дочекався, гадаю, і я не дочекаюся.