Дзюбан Ірина Миколаївна, учениця 9 класу Гусаківського НВК Яворівського району Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гаврон Романія Романівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року назавжди змінив хід історії України. Цей день став початком страшної війни, яка принесла стільки болю, втрат і сліз. Кожен з нас відчув глибокий удар, коли в небі з’явилися літаки, а з ними прийшов страх і невизначеність. За тисячу днів війни наша країна пройшла через багато випробувань. Це не лише час, що вимірюється в годинах і днях, а справжня епопея, яка торкнулася кожної родини, кожного серця.

1000 днів війни — це не просто кількість днів; це ціла епоха болю, втрат і викликів, які переписали нашу реальність. За цей час я стала свідком того, як війна торкається кожного з нас, змінюючи життя, мрії та сподівання.

Коли все почалося, я була ученицею 8 класу і ще не усвідомлювала, як глибоко війна вплине на мою родину. Як і багато інших, ми зібралися разом, сподіваючись, що все закінчиться швидко. Проте реальність виявилася жорстокішою. З кожним днем ми все більше відчували страх, тривогу і невизначеність. Але найгіршим ударом для мене стало те, що нещодавно я втратила маму. Вона боролася з важкою хворобою, і зараз я переживаю найбільший біль у своєму житті.

Моя душа переповнена сумом і розпачем, я відчуваю порожнечу, яку неможливо заповнити.

Кожен день без неї — це як нескінченна боротьба з собою. Я відчуваю втрату підтримки, тепла і любові, яку вона мені дарувала. Я згадую її усмішку, її ніжний голос, і розумію, що більше не зможу почути її порад, коли мені буде важко. Вона завжди була для мене опорою, і тепер я відчуваю себе загубленою в цьому світі. Біль від втрати посилюється ще більше через війну, оскільки кожен день приносить нові страхи й тривоги, і я змушена справлятися з цим сама.

Але в глибині душі я знаю, що мама хотіла б, щоб я була сильною, і я намагаюся пам’ятати про її надію і віру в краще майбутнє. Вона завжди вчила мене бути стійкою, і зараз, згадуючи її настанови, я намагаюся знайти сили йти далі.

Завдяки підтримці друзів, учителів і моєї громади я намагаюся справлятися з цією втратою. У важкі часи війни я навчаюся цінувати кожен момент, кожну спільну хвилину з тими, хто залишився. Пам’ять про маму завжди буде зі мною, і я сподіваюся, що вона із небес буде пишатися моїми досягненнями та силою, яку я намагаюся проявити.

За цих 1000 днів я стала свідком великої мужності та самопожертви людей, які борються за нашу країну.

Я бачу, як мої однокласники та вчителі підтримують один одного, організовуючи волонтерські акції, благодійні ярмарки, щоб допомогти тим, хто постраждав від війни. Кожна маленька дія важлива. Це додає мені силу і надію на краще майбутнє.

Вірю, що наш народ зможе подолати всі труднощі, і що пам’ять про всіх, хто загинув, завжди буде жити в наших серцях. Я сподіваюся, що в майбутньому Україна знову стане мирною, і ми зможемо будувати наше життя на нових засадах — заснованих на любові, єдності та підтримці одного.

1000 днів війни навчили мене цінувати життя. Я мрію про день, коли ми зможемо знову жити в світі, де кожен буде щасливим, а пам’ять про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу, завжди буде жити в наших серцях. Цей важкий досвід навчив мене не тільки цінувати прості речі — радість, спілкування з близькими — але й вірити в силу людської єдності. Я вірю, що з часом наше суспільство зможе відновити мир і гармонію, а ті, хто загинув, будуть вшановані не лише словами, а й нашими вчинками. Наш обов’язок — пам’ятати своїх героїв і працювати на благо України, щоб забезпечити світле майбутнє.