Попова Олена Віталіївна, учитель ОЗЗСО “Лідер”, м. Краматорськ, Донецька область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це найстрашніше, що може статись з будь-якою людиною. На жаль, сьогодні саме нам, українцям, доводиться переживати усі жахи війни, на власні очі бачити усю надлюдську жорстокість — те, що не побажаєш побачити нікому. Повномасштабна війна триває вже майже тисячу днів, і за ці дні кожному з нас довелося пережити чимало складнощів. Однак, не дивлячись на це, ми й надалі продовжуємо зберігати силу духу та рухаємось далі — до Перемоги.

Мій шлях мало чим відрізняється від багатьох переселенців. Почався він у Краматорську — мирному індустріальному місті на Донеччині, оточеному унікальними крейдяними скелями.

До вторгнення росіян місто понад століття було важливим центром машинобудівництва на сході України. На жаль, вже з березня 2022 року розпочалися обстріли мого рідного міста, тож усій нашій родині довелося евакуюватись до Дніпра.

Разом з батьками похилого віку та сином-підлітком ми евакуювались у квітні 2022 року. Тут ми прожили більше року: Дніпро з радістю прийняв нас та багатьох інших біженців, хто був змушений покинути рідні містечка.

Але для того, аби жити в достойних умовах, нам довелося орендувати будинок, вартість за який була доволі високою. Тому, на превеликий жаль, вже у вересні 2023 року ми покинули Дніпро та повернулися до Краматорська. Дуже важко було сплачувати оренду у великому місті, отримуючи невисоку заробітну плату шкільного вчителя.

Ми були надзвичайно раді побачити рідні простори Краматорська, насолоджуючись кожною миттю, проведеною тут. Попри постійні обстріли з боку ворога, ми продовжуємо жити та радіти життю, не дивлячись на усі негаразди. Однак жодної впевненості у тому, що завтра ворог не здійснить черговий обстріл у нашому місті, немає.

Саме сьогодні ми фактично живемо «на валізах», готові будь-якої миті знову евакуюватись у невідомість.

Не зважаючи на нестабільність та те, що доводиться чути і бачити щодня, ми зберігаємо сили. Завдяки нашим Збройним Силам сьогодні я маю можливість працювати онлайн у школі, син продовжує відвідувати заняття дистанційно, навчаючись в 11 класі. Ми живемо — і будемо жити далі!

1000 днів війни. 1000 днів життя. Вони видались складними та насиченими. Обстріли, евакуація, повернення до рідного Краматорська, знову обстріли та життя «на валізах»…

Ворог і далі продовжує знущатись над Україною та українцями, проте ми не полишаємо віру у щасливе та спокійне життя. Я впевнена, що зовсім скоро війна закінчиться, у Краматорську та інших містах України знову почне вирувати життя. Щиро вірю в нашу Перемогу!