Олена Миколаївна і її сестра зі своїми сім’ями рятували своїх дітей, тому під жахливими обстрілами виїхали з Сєвєродонецька, а батьки залишились там. Згодом виявилось, що назавжди…

Ранком 24 лютого мене о 7 годині розбудив мій чоловік і сказав, що почалася війна: щоб я вставала, зібрала речі для тривожної сумки і чекала на його дзвінок. А сам поїхав на роботу. Він працює в ДСНС - їх викликали терміново всіх на робочі місця. 

Я перебувала у легкому ступорі. Був ввімкнений телевізор, в новинах показували, як на українські території заїхала російська військова техніка. Я почала збирати тривожну сумку, розбудила неповнолітнього сина раніше. Потім подзвонила чоловікові, спитала, чи можемо ми ранок розпочати як завжди: прийняти душ, поснідати, зібратися на прогулянку. Він сказав: «Так», бо хотів, щоб у мене не було паніки. І я почувалася спокійно. 

Я зробила свої ранкові звичні справи, і вже о 10 годині ранку почула перший постріл. Дуже злякалась! Схопила дитину, швидко одягнула, і ми вийшли на вулицю.

Взяла з собою тільки документи і гроші й пішла до своєї рідної сестри у сусідній квартал. Я не розуміла, що робити, бо була дуже налякана.

З кожним днем ми всі поступово звикали до труднощів. Спочатку не хотіли йти зі своєї квартири ночувати до сестри. Але коли стало страшно, пішли. Ми стали жити разом. Тиждень у квартирі сестри терпіли звуки обстрілів, допоки не зрозуміли, що без укриття нам ніяк. Тоді повернулись до мого дому, бо там був підвал. Спочатку ми не хотіли його облаштовувати під постійне місце перебування - поставили там стільці, і все. Просто періодично туди спускались, і знову піднімались додому, у квартиру. Спали на ліжках. 

Але обстріли все частішали. Ми стали спати у коридорі - ніяк не хотіли спускатися до підвалу на постійне перебування. У нас були маленькі діти до двох років, і  ми вважали тоді, що їм у підвалі не цікаво. Допоки 8 березня під наш дім не прилетів «Град», і ми пережили сильний страх. Тоді ми вже спустились до підвалу на постійно: облаштували там ліжка, і не виходили звідти чотири дні. 

Наші чоловіки готували нам їжу, виносили сміття і приносили продукти, воду. Ми розуміли, що так жити неможливо, насамперед - дітям. І вирішили виїзджати із міста. Але куди? Ніхто не знав. Ми вирішили, що повинні їхати у село до далеких родичів, сподіваючись, що війна закінчиться через тиждень або два. На той момент багато хто переконував у правильності вибору виїжджати саме до родичів. 

Ми поїхали до Білокуракіно Луганської області, яке від самого початку війни перебувало в окупації. Дуже тривожно було виїжджати. Зранку у день виїзду ми не встигли поїхати разом із сестрою однією колоною, тому що вони встигли зібратись і поїхати, а моя сім'я – ні. Нам довелося перечекати наступний обстріл міста. 

О дев’ятій ранку ми виїхали з Сєвєродонецька.

Було дуже тривожно їхати. Людей було мало на вулицях. Ми прислуховувалися, чи не починається знову обстріл. Перед очима стояли картини з телеграм-каналів, як гинули люди, коли виїжджали.

У такій тривозі ми перебували, аж допоки не дісталися Лиману: там можна було трохи передихнути. Тоді ще, у березні, там не було бойових дій. І далі - також. Було вже все спокійно, без вибухів. 

Далі були лише блокпости: спочатку наші, потім - ворожі. На всіх блокпостах пропускали без проблем. Ми за один день, до вечері, вже дісталися до родичів. Переночували у одних, наступного дня поїхали жити до інших. Прожили ми у родичів десь із місяць. Далі почалися непорозуміння із господарями хати. Родичі врешті сказали, що ми їм заважаємо, і ми поїхали до моєї рідної сестри у село Містки, що неподалік Білокуракіного. Там ми прожили два місяці із родиною моєї рідної сестри. 

Весь час, коли ми перебували на окупованих територіях, нас не покидала думка, що треба виїжджати на територію України. Ми бачили, як швидко вчорашні українські міста і села перетворюються на незрозуміло що, починають жити за чужими правилами. Було нестерпно рахувати рублі замість звичних гривень. Переводити влітку годинники на російський час незрозуміло. 

Ми одразу майже зрозуміли, що так сильно помилились із вибором - куди евакуюватися. Треба було одразу виїжджати на підконтрольну територію. 

Але ми ж повелися на вмовляння рідних. Що все, що в нас є, - то тільки наш рідний край, що наші родичі нам допоможуть, але все виявилося не так. Родичі не гостинні, а чужі люди більше співчували нам, ніж своя рідня. 

Ми довго обдумували план виїзду на Україну. Шукали різні шляхи. Тоді лінія фронту вже зсунулась ще більше до Сєвєродонецька, а Лиман вже був під окупацією. І безпечних шляхів залишалось вже не так і багато. Можна було виїхати через росію, і далі через держави ЄС. Але на російському кордоні з лнр окупанти дуже сильно перевіряли кожного, хто намагався виїхати. Нам це не підходило. І ми вирішили поїхати через лнр, днр - на Запоріжжя. Ми попрощалися зі своїми рідними, які не захотіли виїжджати з нами, і поїхали в Україну.

Шлях був тривожним, тому що ми нічого не знали: як нас будуть пропускати на блокпостах, чи сильно перевірятимуть. Наша легкова машина була як дім на колесах. Завалена під зав'язку нашими речами, які ми встигли з собою забрати. 

Нам довелось проїхати через розбитий Маріуполь, залишитись там у родичів на декілька днів. 

Ніколи не забути мені вигляд розбитого вщент колись великого і гарного міста. Це просто жах, що з ним зробила війна.

Але люди там живуть, бо не хочуть залишати свої рідні домівки, виживають і мають надію, що колись будуть жити, як і раніше. Дуже сумно, що стільком людям доводиться переживати такий жах. 

Ми все ж таки подолали свій шлях евакуації і майже за два дні прибули до України. І коли ми заїхали на нашу територію, з душі ніби впав великий камінь. Стало дуже легко дихати, думки перестали бути тривожними. Відчули, що ми на своїй землі, і тепер - нібито вдома - хоч і залишили свій рідний дім в окупації. Але віримо і сподіваємося, що скоро всі повернуться, і всюди буде Україна.

31 березня 2022 року я народила сина. Його поява на світ трошки відволікла мене від тривог й пережитого страху. Але моє велике щастя було недовгим. Адже через місяць після його народження мене спіткало і велике горе. 

15 травня загинули мої батьки у Сєвєродонецьку. Вони не бажали виїжджати, бо були тілом і душею прив'язані до своєї домівки.

Мої батьки мали надію і віру, що Бог збереже їх, і «Град» не прилетить до них. Але все виявилося не так.

У травні в місті вже не було світла і газу. Люди часто перебували на вулиці, біля своїх під'їздів готували їжу. Мої батьки часто сиділи біля під'їзду, бо в квартирі нічого було робити. Вони мешкали у старій частині міста, де будинки переважно були двоповерхові й без підвалів. На вулиці з сусідами у той день вони просто чекали, коли закінчиться ще один день. «Град» прилетів о другій дня. Зачепило моїх батьків і ще двох сусідів. Батько помер на місці, маму забрала «Швидка» і вивезла до Бахмуту, де вона пробула у реанімації ще тиждень. Але ураження були дуже сильні, і вона не вижила. 

На початку травня з містом був втрачений зв'язок. 4 травня я останній раз розмовляла по телефону з моїми батьками. 5 травня у мого тата був день народження - вони планували все одно йти на базар, щоб купити собі щось святкове на стіл. А вже на наступний день зв'язок обірвався. 

Про загибель моїх батьків ми дізналися від родичів з України. Військова поліція у травні ще намагалась щось робити: приїжджали на кожне місце трагедії, фіксували руйнування, смерті. Поліція забрала паспорт мого батька і додала у зафіксовану справу про обстріл міста. Документи потрапили до Дніпра, де справою далі займалася наша родичка. Так вона дізналась про горе і передала нам страшну звістку. Моє горе не передати словами. Батьки назавжди залишились для мене у моєму місті. Такому, яким я його пам'ятаю. Мирному, зимовому, цілому. Я пам'ятаю свій батьківський дім, той під'їзд, де вони любили сидіти на лавочці. Ви назавжди в моєму серці, мої любі!

Коли ми дізнались про смерть батьків, всі мені казали, що я маю бути сильною, бо в мене є два маленьких синочки. Що вони не повинні бачити моїх сліз і горя, що я маю жити тепер заради них. Тим паче молодшому було ще зовсім мало - місяць від народження. Я дивилась в його очі і не вірила, що він ніколи так і не познайомиться із своїми батусею і дідусем. А вони вже так сильно його любили. Я встигла відправити їм декілька фото їх нового онука. І вони встигли мені сказати, що він неймовірний, і вони щасливі.