Пастухов Нікіта, 10 клас, Харківська гімназія №23

Вчитель, що надихнув на написання есе - Туль Тетяна Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Гуркіт. Заграва… Феєрверк?! – Ні, вибухи… -Війна!

У четвер 24.02.2022 я прокинувся від незвичних звуків. Не розуміючи, що відбувається, я звернувся до матусі: «Що це за звуки?». На що вона мене заспокоїла, що це, мовляв, люди бешкетують з феєрверками. Та раптово якось усім стало дуже тривожно. Мама прокинулась у паніці та почала продивлятися інтернет-пабліки.

Невдовзі я почув що від матері розгублене: Синку! Почалась війна!

Я чомусь не здивувався, мені здається, що я вже був готовий до цієї жахливої звістки, але страх все одно був. Все розпочалося раптово, з перших хвилин стало зрозуміло: це не просто чергова криза чи тимчасові труднощі – страшна біда прийшла в наші домівки. Я не міг і подумати, що мій любий Харків, який завжди був затишним будинком для двох мільйонів людей, раптом стане полем бою.

Дороги, якими я ходив щодня, перетворилися на порожні та небезпечні шляхи. Будинки, в яких жили мої друзі й сусіди, зруйновані, а людей, яких я знав усе життя, більше немає.

Минуло три місяці після ворожого вторгнення, ми кожну хвилину очікували, що ось-ось все скінчиться, та кінця-краю не було видно, ми стомилися, хоч і не зневірились, та все ж таки поїхали до Дніпра. Там ми себе почували дуже комфортно, в гарному місці орендували затишну квартиру, гуляли побіля річки, грали в рухливі ігри, відпочивали на природі. Та одної ночі по Дніпру був страшний масований обстріл, прилетіло також у сусідній будинок, який був навпроти. 33 ракети було спрямовано на це місто.

Ми зрозуміли, що небезпека чатує скрізь, ненажерлива паща війни готова будь-де тебе проковтнути. Після цього наша родина прийняла рішення тимчасово поїхати до Німеччини.

Наступного дня ми, зібравши речі, поїхали до Львова. Там ми отримали велику гуманітарну допомогу та квитки до Варшави. У Варшаві ми затрималися на декілька днів у знайомих. Після цього ми доїхали до столиці Німеччини, саме до Берліну, а вже звідти з родиною помандрували до Дюссельдорфу.

У цьому місті на нас чекало багато випробувань, нам увесь час доводилось долати якісь кризові ситуації.

Спочатку нам деякий час довелось перебувати у таборі для біженців. Після табору нам надали будинок, де ми родиною розташувались. Та саме в той час, коли ми наче б то перебували в безпеці, ми відчули себе самотніми, чужими в тій країні, ми не відчули від спільноти Німеччини того тепла, яке є серед українців на нашій рідній землі.

Ми вирішили повертатися додому, незважаючи на небезпеку.

Як швидко промайнув шлях до рідного міста, мого любого, на жаль, понівеченого, але нескореного Харкова! Було незвично, трава була інша, все було інше, але таке рідне! Незважаючи на всі виклики, небезпеку, моя родина не шкодує про те, що ми повернулись, бо ми у рідному місті, ми вдома, і ми віримо, що вже скоро настане той ранок, коли мама скаже: - Синку! Війна скінчилась! Ранок. Гуркіт. Заграва… Феєрверк?! – Так, салют... -Мир!