Світлана з сім’єю півтора роки потерпали в окупації від рашистів. Дітей ховали у підвали. Важко було в селі без ліків

Я працювала працюю землевпорядником у Степногірській селищній раді. Ми 24 числа їхали у Василівку по роботі - здавати звіти, і вже по трасі йшли наші танки та БТРи. І у Василівці ми дізналися про війну. Ми швидко втекли звідти додому. Наша голова розпустила нас по домівках. Ось так ми й дізналися, що почалася війна. Уже росіяни з Криму перли на Василівку. 

В окупації ліків не було. Що в нас залишалося, тим і користувалися. Діти їздили у Василівку, поки ще можна було в перші дні проїжджати, бо ми взагалі нічого не мали. Із Запоріжжя фармацевти привозили ліки, і люди наші скуплялися. А тоді вже, як не стали пропускати, викручувалися як могли. У кого що було, тим і ділилися односельці. Ось так і виживали. Їсти було що. 

На початку не було хліба. Мололи зерно, пекли оладки. Було дуже тяжко, поки не стали зі Степногірська передавати гуманітарну допомогу. Староста привозила.

Ми від рашистів ховалися, коли чули, що вони по вулиці йдуть. Дітей у погребі ховали. Ми дуже чекали наших хлопців. Не хотіли, щоб рашисти грабували те, що ми наживали. Думали, хай краще нашим залишиться. А тоді вже нас хлопці звільнили, які потім загинули. Ми їм дуже вдячні. А згодом ми вирішили піти, бо там було нестерпно: вогнем накривали і хлопців, і нас. 

19 липня 2023 року ми вийшли з П'ятихаток: я з чоловіком, син, невістка і двоє дітей – 8 і 15 років. Ми вийшли самі по мінному полю. У чому були, в тому і вийшли. 

Навздогін нас обстрілювали, але ми пробігли за 40 хвилин 5 кілометрів до наступного села, де нас забрала степногірська поліція і доставила до Степногірської селищної ради. 

Тепер ми мешкаємо в Запоріжжі, у Веселянці. Усе, що нажили за стільки років, покинули і пішли. Дуже позначилася на психіці війна. Діти ніяк не відійдуть. Вони 20 років усе наживали, а потім кинули, і тепер скитаються по людях. Морально дуже тяжко. У сина нервовий зрив був. 

Ми зупинилися в меншого сина в Запоріжжі і далі поки що не рушаємо, бо нема куди. А потім буде видно. Ми чекаємо перемоги і хочемо повернутися додому. Хоч і з руїн, але будемо все відновлювати, аби тільки повернутися додому. 

Читаю, що начебто в травні війна закінчиться. Може, так воно й буде. Дочекаємося. Дуже хочеться, щоб вона хоч і сьогодні закінчилася. Бо коли тривога, то в нас аж душа рветься. Головне – щоб майбутнє було мирним. І щоб усі були живі та здорові.