Дробот Аріна, студентка 1 курсу Закладу професійної (професійно-технічної) освіти «Миколаївський центр професійної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бугайова Тетяна Леонідівна

Війна. Моя історія

Початок 2022 року… Свята, застілля, подарунки. Як же багато емоцій! Стільки планів і мрій плутаються в голові. Життя наповнюється новими фарбами, ніби почався новий етап. Багато концертів і виступів. Блиск в очах людей спалахує все більше, а усмішки зустрічаються частіше. Ти думаєш: «Ось воно -  життя! Таке різноманітне і цікаве!».

Але все це може змінитися лише за одну мить. Життя перевернеться, всі моменти та емоції залишаться в спогадах, а мрії, бажання та плани розіб’ються вщент. Це той час, коли ти прокидаєшся не від ласкавих слів матері, а від вибухів і, увімкненого на всю гучність, телевізора з трансляцією новин.

Мені було дуже лячно, я відчувала себе розгубленою, не розуміючи нічого. Постійно була на зв’язку з однокласниками та друзями, переписувалися в чаті, і у всіх  було тільки одне запитання без відповіді: «Невже можна просто так вбивати людей та знищувати все живе заради власного задоволення, збагачення та наживи?».

Той ранок я не забуду ніколи… Найстрашніше було почути від батьків: «Збирай найпотрібніші речі і документи. Почалася війна!». А твій дитячий мозок відмовляється в це вірити. Не розуміла, як можна помістити все своє життя в одну валізу? Це дуже страшно, боляче, хотілося несамовито кричати на весь світ, благаючи про допомогу та захист.

Наступні півтора місяці, проведених у підвалі, згадувати важко, було дуже моторошно і боязко. Усі змінилися… Саме в такі важкі часи люди показують своє справжнє обличчя. Ми жили в сусідів, адже свого підвалу не було.

З першого дня повномасштабної війни мої батьки разом із сусідами, які стали для нас близькими людьми, почали займатися волонтерством: допомагали військовим; фасували продуктові набори  для пенсіонерів, людей з обмеженими можливостями, багатодітних мам та жінок з дітьми, чоловіки яких стали на захист держави.

Вони їздили під обстрілами та подумки переживали за нас: мене, брата та двох дітей, які перебували в підвалі, бо на сусідній вулиці вже не було 11 будинків після авіаудару… А мої думки були лише про те, щоб мама з татом повернулися живими.

Пишу, згадуючи ці моменти, і не можу стримати сліз. Я усвідомила, що подорослішала та почала насолоджуватися найпростішими речами.

Задля нашої безпеки, батько відправив нас ближче до центру України на довгих 8 місяців. Саме там я зрозуміла та побачила справжню людяність та щирість. Абсолютно незнайомі нам люди надали будинок для проживання, певний час допомагали з їжею. І саме там я знайшла друзів, які навіть зараз, перебуваючи на великій відстані, - найрідніші для мене люди.

Вже 1 рік і 8 місяців, як відбувається весь цей жах, але в глибині душі так хочеться, щоб це був просто страшний сон. Війна розірвала моє життя на шматки… Я хочу жити в мирній Україні!

Щиро дякую Збройним Силам України за можливість побачити ранок, навчатися, займатися улюбленою справою, мати можливість здійснити свою мрію,  і просто жити…!