Ми мешкали у селі Мала Токмачка у своєму домі. Зараз уже його немає. 

Пам'ятаю, що солдати стали ходити перед двором, БТРи їздили, і тоді ми почули, що почалася війна. Потім уже ні світла, ні газу – нічого не було. Їжа була, ми ще й солдатів годували.

Як почало через хату літати, а в мене були якраз в гостях дві онучки. Страшно стало, і ми виїхали. Не так за себе, як за внучок боялися.

Ми свиней тримали, у нас і сало було. Кинули животину і виїхали. Думали, що на тиждень-два, а вже третій рік іде. 

Кермо в руки, взяли найнеобхідніше – дві пари трусів, дві пари шкарпеток – та й поїхали. Ми 12 березня виїхали, а в кінці березня вже два прильоти у двір було. Ми вчасно втекли. Розбило хату, сарай, і все на світі.

Ми у Запоріжжі, бо це - найближче від нас місто. Хочеться ближче до дому бути. Діти тут, і онучки тут ростуть і живуть. Чи то ми в них живемо – незрозуміло. Нас зараз запрошують і в Чернігів, і в Дніпро, але поки що будемо тут. До перемоги.

Мрію про майбутнє без війни. І в майбутньому хотілося б повернутися додому. Відбудовувати - немає ні фінансів, ні здоров'я вже, але хочеться ступити на рідну землю, на свій город. Посапати, посадити що-небудь.