Мені 75 років. Війна мене застала в місті Слов’янську. Рівно о четвертій ранку пролунав потужний вибух. Ми ввімкнули телевізор і зрозуміли, що почалася війна. З міста я не виїжджала. Весь час перебуваю тут.
Бувало різне. І води не було, і газу. Готували на електроплитках. Як води не стало, то ми у дворі скооперувалися і криницю зробили. Доця моя мешкає на окупованій території. Як можемо, так і виживаємо. Сусіди допомагають. Багато людей із міста виїхали, але вже й багато повернулися.
Я не розумію, як взагалі таке можливо? Як росіяни могли на нас напасти? Стільки рідних там, знайомих у всіх! Як можна так над нами знущатися?
Я хочу, щоб якнайшвидше війна закінчилась. Я дуже люблю Україну, і мені дуже хотілося б миру. Хочу, щоб до мене приїхали мої діти та онуки. Я б їх обняла, а тоді вже можна і помирати.
