Я з дітьми і мамою були дома, спали, мені в 6 ранку зателефонувала кума, і сказала: "Не переживай, але почалась війна, вже палає Сеньківка". Для мене в той час було найстрашніше це те, що я чекала офіційного "зеленого коридору", щоб вивезти дітей і маму з Чернігова. А ще те, що не працювали в той час ні банкомати, не було світла. І в мене собака моя витягли з сумки останні 500 грн і з'їла їх, точніше пошматувала на маленькі частини, а нам на вулицю привезли хліб, і щоб його купити, я відкрила скарбничку доньки, купила 4 буханки хліба, і йшла додому і дуже ридала, що таке відбувається, під обстрілами.... але виручила одна сусідка, вона мені поміняла 50 долларів на гривні, щоб можна  було хоч щось купити.

Дома був запас продуктів, було важко, коли не стало світла, а коли вже не стало газу та води, я з сім'єю вже виїхали з міста.

Коли ми змогли  виїхати з міста, то були разом з чоловіком, він до початку війни поїхав за кордон, ми були там 1 рік і 1 місяць, але моя мама дуже захворіла, їй дали першу группу інвалідності, і мені довелося залишити чоловіка, і з дітьми повернутись у місто, слава Богу на даний час в місті тихо. Хоча чоловік має право на відстрочку від мобілізації, бо ми є всиновлювачами, наша перша дитина всиновлена, він не повертається в Україну, бо він нас всіх забезпечує.

8 березня, ми були в центрі міста в бомбосховищі, і прийшли волонтери і принесли дітям мильні бульбашки, а жінкам на родину давали, по одному свіжому помідорчику, огірочку і перчині, це було привітання  з 8 березня!!! Було дуже приємно, хоча із сльозами на очах. 

Зараз роботи не маю, так як доглядаю за мамою, інвалід 1 групи.

Посічені від осколків хвіртка, ворота, та гараж, кожен день це бачу, та згадую, як летіло скло, вирвані двері, всё посічене, а я з дітьми і мамою, у чотирьох, ховались в ліжку під ковдрою(((