«Ми тут звикли до всього»

У Інни перед війною народився син. На щастя, він не пам'ятає обстрілів і не боїться салютів, як старші діти. У перші роки його життя мамі дуже знадобилася гуманітарна допомога. Виїжджати з рідної оселі їй було страшніше, ніж залишатися в неспокійному селищі.

У лютому 2014 року я народила сина, тож початок війни добре запам'ятала. Коли починали стріляти, ми не знали, що робити. Спочатку сиділи в коридорах, потім спускалися у підвали, бо боялися. Були думки про переїзд, нас запрошували друзі-знайомі. Казали: "Приїжджай до нас, у тебе маленька дитина". Але ми подумали, що тут будинок, мама. Чоловік працює на Луганській ТЕС.

Були часті обстріли у Кайдашівці, у Станиці. Куди було їхати у такий час? Все-таки будинок є будинок. От і вирішили: будь, що буде. Запаслися свічками, водою, от і все. Син був зовсім маленький, він не пам'ятає. Це добре, тому що у моїх друзів дітки були старшими і все запам'ятали. І попри те, що вся родина переїхала, діти тепер бояться салютів.

Ми тут звикли до всього. Вже стали менше стріляти, діти до школи ходять, начебто все нормалізується. Тільки знову чути постріли десь у Станиці, і стає тривожно.

Нам допомогу від Ріната Ахметова надавали продуктами. Я отримувала все на дитину: дитяче харчування, пюрешечки, памперси. То була така турбота! У нас тоді всі магазини були закриті, ми навіть боялися кудись виїхати. А так... ось вони, продукти, все нам дали. За це дякую!

Мрію, звісно, ​​про мир. І щоб все було доступно для нас, медицина, освіта, послуги, щоб дитину можна було порадувати.