Я працюю прибиральницею в клубі. Нам зараз дуже важко, тому що тато після інсульту, він не може сам себе обслуговувати, тож ми їздимо йому допомагати. Батьки в мене з Дудчан, а я проживаю в Кіровоградській області, і часто доводиться їздити до них допомагати.

24 лютого я зранку встала, як звичайно. Прийшла в садок, а хвіртка на замку. Я телефоную вихователю, питаю, що трапилося, а мені кажуть: «Війна». Я собі навіть не могла уявити такого. Ми дуже переживали та боялися. 

Коли не було світла, то було дуже важко, тому що в нас електроплитка. Водогін теж був пошкоджений, і були негаразди в цьому плані. Освітлення не було, а в мене дитина маленька, це було важко. Ще й ціни виросли. 

Батько дзвонив з окупації, розповідав, що міг. Але багато чого не міг говорити, тому що їх часто перевіряли. Були лише загальні фрази: «Усе добре, хата ціла». 

Шокувало, коли я приїхала в Дудчани допомагати. Ми це село знаємо квітучим, а зараз там - руїни. Ще й упав снаряд біля нашого будинку, пошкодив вікна.

Це дуже страшно, але я розумію, що потрібно тримати себе в руках і просто ставитися до всього з розумінням. Ми не можемо нічого змінити. Найголовніше, щоб серце не зачерствіло. Треба залишатися людяними.

Ми сподіваємося, віримо і знаємо, що настане час перемоги. Прийде час, коли ми будемо допомагати відбудовувати країну. Будемо віддавати свої сили і здоров’я для відбудови країни.