Анастасія Золіна, 2 курс, Шосткинський фаховий коледж імені Івана Кожедуба СумДУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наталія Іванівна Щасна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли замислюєшся над тим, що ж змінило мікровсесвіт кожного з нас, то, звичайно, одразу розумієш, що це була саме війна. Так, це дивно і страшно, але попри все, що нас лякає, незважаючи на біль, який поселився всередині, на невизначеність, яка руйнує, — треба жити далі. Чому? Бо в нас є можливість це робити! Є шанс прожити це життя так, як ми хочемо. Так, як ніхто ніколи до нас не жив. Бо абсолютно усі ми різні, у кожного свій досвід та доля, але навіть так ми продовжуємо покращувати цей світ. І тільки від нас залежить, чи будемо ми сидіти склавши руки, чи жити по-справжньому — не виживати, не чекати, не мовчати, а саме жити. Чи можливо це в умовах війни? Не знаю. А чому б просто не спробувати?

Є безліч подій, які руйнують нас зсередини. І я не маю жодного права казати, що ми не можемо сумувати, не маємо права на емоції, на сльози, на слабкість. Бо це було б неправдою. Ми — люди, і це саме те, що робить нас тими , ким ми є . Але попри все, прошу, згадайте, що ви — людина. І саме нам у сучасному світі дано так багато можливостей, виборів, шансів. І ніхто, абсолютно ніхто не має права забрати у вас вибір. Запам’ятайте, що він є завжди. І тільки ви вирішуєте, що буде далі, які повороти чекають попереду і як ви їх пройдете… Так, життя не просте. Воно таким ніколи не було, але, може, від того й цікавіше?

Вам не здається, що все, що перевіряє нас, нашу витримку та силу волі, робить нас сильнішими? Я впевнена , що так і є. Тож робіть те, що дозволить вам дійсно жити! Бо хто, якщо не ви, зробить цей світ трошки кращим?!

Я переконана, що кожна людина в Україні знає ту мить, коли її життя розділилося на «до» і «після». Для мене це сталося вранці, коли я прокинулася від новини, що почалася війна. Що я відчула? Страх. Такий, якого я ніколи не знала до того. Я не розуміла, що відбувається. Не знала, що робити, бо я звичайна дитина, то чому ж маю боятися за своє життя? Я пам’ятаю все: ті дні, ті ночі, коли не могла заснути. Бо не знала — прокинусь я завтра чи ні. Ти не розумієш, скільки це все буде продовжуватися, але тобі страшно від кожного звуку з вулиці. А наступні місяці... Вони просто зникли. Наче їх ніколи не було. Ці місяці могли піти на навчання, спілкування з рідними та близькими, які весь цей час були поряд, але мене все ще не залишає відчуття, що вони просто безжально вкрадені.

Одним із найбільш страшних моментів став день, коли повітряну тривогу оголосили лише для нашого району. Так, вони бувають часто, але тоді було особливо страшно. Цього разу це було тут. Поруч. І ти зовсім нічого не можеш зробити. І мені дуже шкода людей, які залишаються на самоті у такі моменти. Я не буду довго говорити про вибухи, які доводилося чути, —  вони звучать і зараз. Так, це страшно, але заспокоює розуміння, що я не одна. І хоч це були одні з найстрашніших митей у моєму житті, саме в той період я багато спілкувалася з друзями. Ми підтримували одне одного. Як могли, як уміли. Я нагадаю, що ми діти. Ми всі дуже боялися всього, але намагалися вірити тільки в краще. І в цьому і є справжня сила взаємодопомоги.  Ми всі різні, і для когось друзі — це щось неважливе. Але не для мене. У моєму житті є щонайменше двоє людей, яким я повністю довіряю. І саме це знання дає мені віри в себе. У те, що я можу більше, ніж думаю.

Я знаю, що дуже приємно, коли тобі допомагають. Але пам’ятайте і про те, що ви самі можете допомагати людям. Іноді найменше слово, жест, посмішка можуть змінити чийсь день. Наш світ складається саме з таких дрібниць. І ми ніколи не знаємо, який саме вчинок змінить чиюсь долю. Одним словом, ми можемо зруйнувати, але так само — зробити щасливим. І тільки вам вирішувати, що ж ви зробите з цими знаннями.

Але незважаючи на те, що ви виберете, пам’ятайте, що ми живемо у світі, де повно див та краси. Де є ліси, річки, поля, небо... Де є краса. І ми — люди, які мають силу впливати на це. Але війна... Вона знищує. Люди за стільки років існування все ще не усвідомили, як це страшно, як це боляче та незрозуміло. Для когось життя нічого не варті, але ж ніхто з людей не має права відбирати їх у тих, хто мав ще жити . А скільки дітей померло? Я бачило статтю, де говорилося, що їх 622. То це для вас порожній звук? Вони мали жити. Мали. У них було майбутнє, яке забрати. І більшість із нас почувається безсилими. Але це лише на перший погляд. Я пам’ятаю, як ми плели сітки. Передавали речі військовим. І це все щось таке , що давало віру, що я можу хоч якось допомагати іншим. Це відчуття залишається всередині нас та цвіте, розпускається і дає енергію.

Але найважливіше — ви можете допомогти собі. Хто знає вас краще за вас самих? Ніхто. І тільки ви можете пройти крізь усе. Пережити все. І навіть якщо іноді вам здається, що сили скінчилися — вони є. Ви обов’язково впораєтесь. Заради себе. Заради життя. Бо воно — попри все — прекрасне.

Так, війна може зруйнувати багато. Але нехай вона не зруйнує вас,бо саме цим ви вже перемагаєте. Кожна мить, яку ви проживаєте,  має свій особливий сенс. Ми не можемо повернутися в минуле, змінити якісь моменти, тож не слід ні про що жалкувати. Просто живіть. Пишіть власну історію, бо ніхто, крім вас, цього не зробить. І нехай ця історія буде не лише про війну, а й про силу, доброту, любов і незламність.