У перший день війни це все було несподівано і страшно. Ми не могли зрозуміти, що це за страшна техніка йде і звідки вона взялася. Пам’ятаю, як зараз: ми обід готували, у вікно дивимося – а там ідуть танки. Жахливо було. 

Спочатку, як ми жили вдома, вісім днів світла не було. Ми жили в погребі. Не було навіть чим підігріти воду. А потім усе налагодилося, світло відновили. 

Батьки залишилися в окупації, а ми виїхали з дітьми, бо їм потрібно навчатися.

Ми три доби виїжджали, ночували в посадках. Не випускали нас в Україну, важко ми виїжджали.

Те, що війна розірвала сім’ї – це дуже неприємно. Мене досі шокує те, що я не можу бачитися зі своїми рідними.  Є добрі люди, які допомагають, і психологи. Ми й тренінги неодноразово проходили. Хоча наразі я бачу своїх дітей, вони біля мене, і разом ми подолаємо все.

Живемо, надіємося на перемогу, допомагаємо ЗСУ. Хочеться, щоби було мирне життя, спокійне. Щоб це була наша земля. Хочеться жити у своїй рідній Україні.