Мені 32 роки, у мене чоловік і двоє діток. Доньці 12 років, сину - три. Перший день війни був найстрашніший. Ми прокинулися зранку, збиралися в школу. Ще не знали, що почалася війна. Потім мені зателефонувала подружка і сказала цю новину. Чоловік був на роботі. Він працював у шахті, під землею. Ми запасалися водою, їжею – усім, чим можна.

Найбільше шокувало те, що потрібно кидати свій будинок і їхати невідомо куди. Незрозуміло, де жити і як, але ми все кинули і поїхали.

Труднощі полягали в тому, що дитині рік був. Ми літом виїжджали, була страшна спека. Ми три дні стояли в черзі, нас не випускали. З дитиною було дуже тяжко, адже її потрібно і покупати, і погодувати. 

Коли ми заїхали за «сіру зону» та побачили наш прапор, були дуже раді. І чоловік плакав, і я. Ми були дуже раді, що ми на рідній землі.

Фінансово стало набагато складніше. Ми винаймаємо житло, за нього потрібно платити. І вдягнутися треба, бо виїхали без речей. Дуже сумуємо за рідними. Вдома в нас батьки, бабуся. Дуже переживаємо за будинок. Він пограбований. У ньому вибили вікна і винесли звідти все, що можна.

У майбутньому сто відсотків повинна бути перемога. Хочеться, щоб небо мирним було, щоб діти ходили до школи, а ми з чоловіком – на роботу, як і до війни. Ми жили дуже гарно, і майбутнє я уявляю тільки в себе вдома і без війни.