Не дивлячись на відсутність світла, води і закриті магазини, люди в селах, навіть не виходячи з дому, виживали на тих запасах, які давало своє господарство

У нас окупантів не було в Осокорівці. 5 березня вони до нас у район зайшли, були в Шевченківці, Хрещенівці, Золотій Балці, а в Осокорівку не заходили. А 5 квітня технікою своєю роз’їхалися по всьому селу і з усіх кінців стріляли. Ми тоді по селу не пересувалися через обстріли. Словом, росіяни обстрілювали села, а наші війська їм відсіч давали. І тоді вперше почали бомбити наше село. Нам прилетіло у господарчий двір, але до 21 квітня ми ніде не ховалися. 

Мама після інсульту. Куди я її сховаю? У підвал не спустиш її. А 21 числа о четвертій ранку, як почали нас бомбити цілу добу, то вже спустили її в підвал. 

Добу протримали в підвалі, а 22 квітня ми вийшли нагору. Думали, що в селі Армагеддон коїться, але не дуже страшно було те, що ми навколо побачили. І 22 квітня ми приїхали до Кривого Рогу.

Поки ми в селі були, то в нас працювали і магазини до останнього, і дівчатка приходили, і гуманітарку нам привозили. Ми не були ні в голоді, ні в холоді. Я й сама була соціальним працівником. Ми літнім людям і допомогу розвозили, і хліб купували. І додому, звісно ж, брали. Іноді по хлібині, а десь і більше хлібин давали. 

Поки не почалися сильні обстріли, у нас у селі потроху все працювало. Я в аптеках закупила ліки ще до того, як почали сильніше стріляти. І ми ж усе-таки в селі, де все своє. Ми там більше місяця жили без світла. Воду ще потроху давали, якісь запаси були. А коли без світла жили, то, звісно, те, що було в морозилці, переробляли. Ми були не голодні, бо в селі і в підвалі є продукти, і в морозилках. А як сюди приїхали, то нам і тут допомагають. І роботу, хоч і з копійчаною зарплатою, але знайшли, працюємо.

Нас із села за гроші вивезли. З нашого села регулярно виїжджали, у кого свій транспорт був. Почали ще за місяць до того, з березня. Бо навколо вже росіяни стали та обстріли вели. І по Зеленодольську стріляли, і по Костромці, і по Нововоронцовці, де були наші, і по Апостоловому. Тож люди почали ще з березня виїжджати. А ми ще трималися, терпіли.

Потім наші таксисти, дай Боже їм здоров'я, окружними шляхами людей вивозили. Ми 22 числа, як вилізли з підвалу о шостій ранку, стали на всі номери дзвонити, на які тільки можна. Просили, щоб нас хоч кудись вивезли, аби тільки з села. 

Думали, у Нововоронцовку вивезуть, це кілометрів за 25 від нас, бо в селі щось страшне коїлося. Не знаєш, звідки летить і де впаде. Казали, що і військові будуть вивозити. То ми від будинку культури… В одній руці бабуся, в іншій – сумка з парою трусів та документами, і все. І так ми сюди потрапили. Таксі під'їхало. Звичайно, заплатили, зате нас привезли прямо в Кривий Ріг окружними шляхами. Ніхто по трасі не їхав, тому що на трасі стояли російські блокпости. Вивезли нас у Кривий Ріг, а тут ми вже орієнтувалися, шукали помешкання.

Потрібно чимось себе відволікати: роботою, домашніми справами. Прибігла з роботи, бабусю вдягнула, погодувала, у двір вивела, а сама тут же під'їзд мию. Словом, потрібно або між люди йти, спілкуватися, або чимось займатися. Іншого варіанту немає. 

Може б, не завадило і зі спеціалістами поговорити, з психологами, тому що невідомо, як усе це на нас позначиться далі. 

Ми хочемо, щоб війна ще вчора закінчилася, і чекаємо цього. Вчора дивилися новини - то в наших краях уже трішки просуваються українські війська. Чи то наступають, чи то тиснуть. Будемо сподіватися. Хотілося б до зими додому потрапити, тому що хати немає, і що там коїться - ми не знаємо. 

Нашу хату розбомбили. Хазяйство ми все повипускали. У хаті, де батьки жили, щось будували, майно наживали, ми трішки щось покращували – усе залишилося там. У якому стані – невідомо. Звісно, дуже боляче й образливо. Учора ми дивилися по інтернету, що наші воїни вже біля кавуна - є такий пам’ятник на трасі, біля нашої Осокорівки. І начебто далі просуваються. Але там б’ють  і «Градами», і «Ураганами», а снаряди від них дуже далеко летять. Тому нам туди повертатися ще дуже небезпечно.