«Ми тільки в лікаря побачили, що дитина поранена»

Мама Вікторія Гузаревич:

- Зараз у нас тільки спогади... Донька не любить про це говорити, не любить це згадувати. Якщо в школі проводять заходи, присвячені цим подіям, то її намагаються не питати, розуміють, що дитина травмована.

... Ми їхали в поліклініку до лора перевірити ніс. Коли йшли вулицею, ми почули постріли. Ніхто не очікував, що щось прилетить у місто. Озирнулися і прискорили крок, щоб швидше пройти. Коли я зрозуміла, що десь вибухають снаряди і це відбувається в місті, я розгубилася. Почалася внутрішня істерика. Поліклініка була недалеко, і ми разом з усіма побігли всередину. Але я не могла бігти. У мене був якийсь внутрішній переляк. Я крикнула: «Владо, біжи, біжи, ховайся!».

Дочка Руденко Влада, 9 років:

- Ми з мамою спочатку подумали, що це вчення. Але потім воно ставало ближче і ближче, мама сказала: «Біжи!» Я добігла до сходів і сказала мамі, що без неї нікуди не піду. Пам’ятаю, що в мене перед очима вибухнула сходинка.

Я побігла, забігла всередину, потім прибігла мама. Теж забігла всередину. Ми стояли в натовпі в бомбосховищі й чекали, поки знайдуть ключі. Я притулилася до мами, і вона сказала, що у мене дуже калатає серце. Ми пішли в бомбосховище й сиділи, напевно, години дві. Після цього мама зважилася піти в лікарню. Вона піднялася й подивилася, чи є на місці лор, і він був у лікарні.

Я сказала мамі, що мені спекотно, ми зняли дублянку, а у мене пів спини в крові.

Мама:

- Вона говорила, що трохи погіршилося самопочуття. Їй хотілося то спати, то присісти, з’явилася млявість. Ніхто не думав, що дитина поранена. Якби вона сказала: «Боляче». А в неї перше було: «Мамочко, найголовніше, що ми разом, ми поряд». Напевно, на той момент вона боялася втратити маму. Ми подумали, що дитина злякалася.

Коли все закінчилося, і ми вийшли з підвалу, то тільки в лікаря побачили, що дитина поранена в плече. Осколок застряг в лопатці. Нам одразу ж надали першу допомогу, у лор-відділенні, потім відвезли в травматологію, де зробили знімок.

Було дуже багато постраждалих, нас направили в хірургію. У відділенні всі лікарі були зайняті, усі столи були зайняті. При звільненні першого столу дитину зразу забрали та прооперували. Я плакала, у мене була паніка, але вона перенесла все це як боєць! Вона мені говорила: «Мамо, не переймайся, ти ж не хотіла, щоб мене поранило. Спасибі, що ми не загубилися. Головне, що ми не загубилися».

Влада: - Я мамі постійно говорила, що вона не винна, а вона звинувачувала себе. Але я жива, здорова. Просто в ту мить я дуже боялася її втратити.

Мама:

- Тоді постраждало дуже багато діток і дорослих. Деякі життя вже не повернути...

... Ми боїмося літаків, грози, дощу. Влада йде в далеку спальню, ховається в кімнаті, забивається в куточок. Якщо я вдома, тоді йде до мене. Якщо враховувати, що осколок був 1 см на 0,8 см, то шрам залишився не дуже гарний. Це при тому, що лікарі зашили все дуже гарно й акуратно.

Два роки тому ми були в Запоріжжі, у цьому році потрапили в «Куяльник» під Одесою. У вільний від процедур час ми можемо поїхати на море. Дитина була на морі, ходили по Одесі, було дуже багато вражень. Вона розуміє, що це мирне місто, що тут не може бути воєнної техніки. Так, тут літають літаки, але вона із задоволенням за ними спостерігає.

Про що можна мріяти в наш час? Можна мріяти про те, щоб настало перемир’я! Досить ламати дитячі долі! Досить ламати дорослі життя! Нехай настане МИР! Це найголовніше! Більше в мене побажань немає. Страшно за дітей, за те, як їх калічать, це дуже страшно.

Влада:

- Літаків я вже не так боюся, тому що в Одесі часто літають вантажні й пасажирські. Досі боюся грози, а так все добре.