«Стаєш якимось моральним інвалідом»

Ми не знали, що таке війна. Ми не уявляли навіть собі, що це таке, тому що ніколи в житті не бачили такого страху й не відчували найстрашніших у житті почуттів. Особливо шкода дітей, у них психіка не сформована, дітки ще не розуміють, що таке взагалі може бути. А ми, побачивши це, звичайно, переоцінили життя.

Раніше ми жили якось безтурботно, було все по-іншому, світ здавався іншим. А коли бачиш війну, відчуваєш усі на собі емоції, відчуття жахливі, ти стаєш ніби іншим, стаєш якимось моральним інвалідом.

Пам’ятаю 11 липня, вечір. Ми знаходилися вдома, і раптом почали падати «Гради», піднявся страшний гул. Ми взагалі не зрозуміли, у чому причина, тому що ніколи такого не було. І «Гради» полетіли на наш город. Безліч людей у той день загинуло, знаходячись у себе вдома, у квартирі. Був навіть випадок, коли ціла сім’я загинула. І нам у дах влучив «Град», але нерозривний. І слава Богу, нам пощастило, у нас залишилася діра в даху, і все.

Після того, як стався обстріл нашого міста, у нас два дні був просто шок. Був страх, нерозуміння ситуації. Ми постійно говорили з близькими і друзями про те, що нам робити. Усі були дуже налякані, люди наступного ж дня почали виїжджати з міста, тому що бойові дії тривали, нехай і не так активно.

Ми жили в Селідовому близько двох років. Звичайно, було складно, скрізь стикалися з якимись труднощами. Потім жили і в Києві, і в Дніпрі – у багатьох місцях. Але завжди душа тягнеться додому. Тут багато спогадів, тут близькі, знайомі, які завжди підтримували в житті.

Зараз я живу зі своєю мамою. У мене двоє чудових діток. Одному, першому синочку буде вісім років скоро, і дочка, якій всього лише рік. Я мрію, щоб мої діти росли здоровими, щасливими і щоб вони ніколи не бачили війни. Хочеться забути війну, забути цей страх і далі жити, радіти життю, як раніше.

Зараз активні обстріли не ведуться, але іноді пострілюють. Хотілося б, звичайно, взагалі ніколи не чути ні свисту кулі, ні снаряда чи якихось великокаліберної зброї.