Ми не знали, що таке війна. Ми не уявляли навіть собі, що це таке, тому що ніколи в житті не бачили такого страху й не відчували найстрашніших у житті почуттів. Особливо шкода дітей, у них психіка не сформована, дітки ще не розуміють, що таке взагалі може бути. А ми, побачивши це, звичайно, переоцінили життя.
Раніше ми жили якось безтурботно, було все по-іншому, світ здавався іншим. А коли бачиш війну, відчуваєш усі на собі емоції, відчуття жахливі, ти стаєш ніби іншим, стаєш якимось моральним інвалідом.
Пам’ятаю 11 липня, вечір. Ми знаходилися вдома, і раптом почали падати «Гради», піднявся страшний гул. Ми взагалі не зрозуміли, у чому причина, тому що ніколи такого не було. І «Гради» полетіли на наш город. Безліч людей у той день загинуло, знаходячись у себе вдома, у квартирі. Був навіть випадок, коли ціла сім’я загинула. І нам у дах влучив «Град», але нерозривний. І слава Богу, нам пощастило, у нас залишилася діра в даху, і все.
Після того, як стався обстріл нашого міста, у нас два дні був просто шок. Був страх, нерозуміння ситуації. Ми постійно говорили з близькими і друзями про те, що нам робити. Усі були дуже налякані, люди наступного ж дня почали виїжджати з міста, тому що бойові дії тривали, нехай і не так активно.
Ми жили в Селідовому близько двох років. Звичайно, було складно, скрізь стикалися з якимись труднощами. Потім жили і в Києві, і в Дніпрі – у багатьох місцях. Але завжди душа тягнеться додому. Тут багато спогадів, тут близькі, знайомі, які завжди підтримували в житті.
Зараз я живу зі своєю мамою. У мене двоє чудових діток. Одному, першому синочку буде вісім років скоро, і дочка, якій всього лише рік. Я мрію, щоб мої діти росли здоровими, щасливими і щоб вони ніколи не бачили війни. Хочеться забути війну, забути цей страх і далі жити, радіти життю, як раніше.
Зараз активні обстріли не ведуться, але іноді пострілюють. Хотілося б, звичайно, взагалі ніколи не чути ні свисту кулі, ні снаряда чи якихось великокаліберної зброї.
.png "Імена")
