24 лютого почалась війна. Війна прийшла зненацька. Першими обстрілами у нас в Снігурівці військкомат розірвало - там людей побило теж. І пішло-поїхало. Окупанти до нас зайшли десь в березні місяці. Отак ми тут жили: хто в погребі, хто в будинку.

Світла не було, води не було. Ми в селі, тож продукти якійсь були. Корівка у нас є, молочко. Людям роздавали, собі залишали - так і виживали. Багато людей не було, багато людей виїхало. А  потім почали їздить у  Херсон. Продукти купляти, привозили і продавали наші  сільські люди. 

Всяке було. Відразу боялися, а потім вже якось звикли. Коли літали снаряди – спочатку у погріб ховалися, а потім вже в хаті сиділи. Спали майже одягненими, не роздягались. Пережили.

У нас в селі росіяни не жили, тільки приходили в деяких хатах переночували. Жили по сусідніх селах. Хотіли у нас машину забрати, та вона стара, тому не забрали - передумали. Рази чотири її тягали, потім кинули. А так взагалі - багато у кого позабирали машини. 

Не було такого, щоб вони сильно нахально у нас себе вели. А в інших людей і курей крали, і гусей позабирали. Деякі казали: «дайте», а хто не давав, то самі забирали. Особисто у нас не забирали. Ми тільки одного боялися,  але ніхто не здав, що ми батьки військового. 

Коли прийшли наші, я вийшла на вулицю, побачила, що там зупинились машини і подумала, що то орки. А потім дивлюся - у них пов’язки жовті. Боже, це ж наші хлопці! Люди бігли за ними і плакали. Це така радість у нас була, це такий приємний момент був! 

Мрію про мирне майбутнє, і щоб хлопці наші повернулися. Мій син воював, тепер онук воює. Україна все рівно буде наша. Все відбудуємо. Головне - вигнати цих орків з нашої землі, щоб їх тут не було.