Ткаченко Олександр, 9 клас, Лебединська гімназія з початковою школою №4

Вчитель, що надихнув на написання — Кулаєва Юлія Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово для мене вже не є чимось абстрактним, на жаль. Для нас, українців, воно є символом болю, втрат і щоденної боротьби. Однак тисяча днів війни - це не просто якесь число. Хоча насправді, та же тисяча днів є не лише страху, а й надії, яка навчила по-справжньому цінувати життя, і зараз розповім як і чому.

Той самий ранок двадцять четвертого лютого, дві тисячі двадцять другого року. Тоді, коли я прокинувся не від звуку будильнику, а від вибухів. Віднині моє сприйняття реальності змінилося назавжди. Мені просто хотілося думати, що це лише страшний сон, але ні – це реальність. Моє місто швидко перетворилося на зону бойових дій. Я відчував, як мій страх “з’їдає” мене зсередини, мені було так холодно та страшно від тієї думки, що почало відбуватися насправді. 

Усі звичні речі: зустрічі з людьми, навчання, плани на майбутнє – раптом втратили сенс.

Переді мною постав інший вибір: як вижити і як допомогти іншим.

Кожен день війни показує мені, що це все – не просто битва за території чи політику. Насправді це боротьба за ідентичність. У мене ніколи не було сумнівів, за що ми боремося. Моя рідна країна – це не просто шмат землі. Це те, що є мені рідним: люди, з якими я росту; міста, де я люблю блукати вулицями; це мої рідні, друзі, навіть ті незнайомі, які опинилися поруч під час цієї жорстокої бурі.

У ці тисячу днів я багато чого зрозумів про себе і про інших.

Ми, українці, стали однією родиною. Саме єдність допомогла, допомагає та буде допомагати нам творити неймовірні речі

для нашої родини, тобто рідної країни. Хтось став волонтером, хтось записався в армію, хтось відкрив свою домівку для тих, хто втратив усе. Кожен із нас знайшов і досі продовжує шукати свій шлях у цій боротьбі, і мій шлях теж не був простим.

Мій шлях – це навчання виживати в новій реальності. Так, спочатку це буде мати вигляд нездоланного виклику, але згодом розумієш, що ти все зможеш, якщо хотітимеш цього. Кожен день змушував мене ставати сильнішим, витривалішим, стійкішим – загалом, ще більш кращою версією себе. Я допомагав тим, кому була потрібна моя рука. 

Допомога з продуктами, пошук одягу для переселенців, підтримка зборів та загалом наших військових – це мій внесок, яким я хочу показати, що я абсолютно не байдужий до нашого спільного майбутнього рідної держави.

Війна змінила нас усіх, і це факт. Бачивши людей, які втратили все: домівки, рідних, але вони не втратили надії, я розумію, що ми маємо робити все можливе задля нашого спільного майбутнього, якого ми всі прагнемо. Ці тисяча днів показали мені, на що ми здатні, коли ми разом, коли нас веде ідея справедливості та свободи.

Зараз, на тисячний день війни, я розумію, що наш шлях ще не завершено. Попереду ще багато викликів. Але головне, що я засвоїв за цей час – це те, що ми сильніші, ніж можемо собі уявити. Ця сила не в зброї чи політичній риториці. Вона в наших серцях, у нашій вірі в майбутнє і в нашій любові до України.

Тисяча днів війни показали мені, що навіть у найтемніші часи світло надії не згасає. Наш шлях – це шлях боротьби за правду, за свободу і за майбутнє, яке ми хочемо побудувати для наших дітей. І хоч би яким довгим і важким був цей шлях, я вірю, що ми подолаємо його разом.