Головко Дарина, 7 клас, ліцей № 11 Хмельницької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Томчишина Тетяна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка триває більше трьох років, змінила життя кожного українця. Пам’ятаю, як прокинувшись вранці від звуків ворожого літака, моє життя сильно змінилося. Сидячи на ліжкові і дивлячись новини з батьками, я подорослішала вмить і почала думати про майбутнє.

Уявіть, я, якій було усього 10 років, почала думати про те, що буде далі, чи зможе моя родина пройти через це.

Думки не залишали мою голову, і щодня я вірила: у «Телемарафоні» повідомлять, що війні кінець. Але було гірше і гірше…

Атмосфера у нашій оселі дуже змінилася, батьки були напруженими і наляканими, вирішувалась доля моєї родини. Знервовані та збентежені люди заповнювали вулиці, у пошуках того, де можна сховатися, адже війна для когось була вперше. Я розумію їх, бо й самій хотілося сховатись. 

Кожна тривога – підвал, холод, сумні обличчя людей: дорослих і малих, навіть тварини, здається, були сумними.

Єдине, що рятувало тоді – це малювання і музика. Малюючи під музику, я забувала про все і поринула в новий світ, без людей і проблем. З часом розуміння слова «війна» змінилося. Кожен день був однаковим – тривога, підвал і навушники із сумною музикою, яка поглинала мене з кожною думкою про війну.

А потім ми об’єднались, згуртувались. Здається, усі почали волонтерити. І саме це зупинило ворога, бо єдність – то сила.

Зараз усе змінилося, почалася школа, і я відволікаюсь на навчання. 

У нашій школі постійно волонтерять, проходять благодійні ярмарки, кошти з яких ідуть на допомогу Збройним Силам України.

Це лише маленький внесок у нашу перемогу, але я вірю, що війна закінчиться - і ми будемо жити у мирній і квітучі країні. Заради неї сьогодні борються мої рідні та близькі.

Після 1000 днів війни моя мрія не змінилася. Кожен ранок – це надія на закінчення війни. Низький уклін і вічна пам’ять тим, хто навічно став зорями. Я вірю в Перемогу!!!