Я вчителька хімії, в мене є чоловік та двоє дітей. Коли почалася війна, у мого сина в садочку повинен був бути випускний, але зараз будівля зруйнована. Так само були попадання в мою школу, вона вщент зруйнована. 

Війна застала мене вдома, зранку я готувала сніданок. Потім нас зібрали в школі та більше ми не працювали. Було страшно. У першу ніч ми не спали. Через декілька днів по нам почали стріляти. Ми сиділи в підвалах, але виїжджати нікуди не хотілось.

У місті не було світла і води. Вдома стало дуже холодно. Ми поїхали до бабусі і дідуся, бо в них був газ. Але стріляли і там. Це було виживання. У сусідів будинки розбиті.

Виїхали заради дітей. Збиралися дуже швидко. Не знали, що з собою брати. Було страшно, але виїхали. Собаку довелося залишити, сусіди її годують. Вона охороняє наш будинок.

Я працюю в школі дистанційно, з дітками зв’язуємось, учні хочуть вчитися в Україні. 

Зараз наше місто не окуповане, тримає оборону, аби росіяни не просунулись у бік Запоріжжя. Декілька разів ми їздили додому по речі. Там обстріли тривають.

Ми не можемо будувати плани на майбутнє. Зараз такий час – не знаєш, що буде через кілька днів. Змінилися цінності. Зараз найголовніше – це здоров’я та життя рідних.

Хочеться скоріше повернутися до нормального життя. Бачу майбутнє для дітей кращим, поїдемо на море. Вірю, що будемо вільними і незалежними.