Я з села Павлівка, де проживаю і зараз. Працюю в школі вчителькою вже більше тридцяти років. Дуже люблю свою роботу і дітей. Коли почалася війна, школа закрилась. Ми приймали переселенців з Волновахи. Всі допомагали, приймали навіть у себе вдома. 

Коли почались обстріли у нас, доярки не могли проїхати на ферми під обстрілами подоїти корів. Там стояв такий вий, я не можу передати. 

У нас була земля, ми посадили пшеницю. Від чого нас визволяли?

Вночі від обстрілів сипались вікна. Всі ховалися у сховищах, у селі дуже багато покинутих собак.

Ми чотири місяці просиділи в підвалі. У чоловіка повилазили всі хвороби. Розбили все, немає ні води, ні світла, ні газу.

Коли перші будинки почали вибухати, треба було тікати. Тікаючи, я повзла по землі, аби не потрапити під обстріл. У Запоріжжя я переїхала до своїх знайомих. Нас приїхала ціла Газель. Небайдужі люди нас поселили у трикімнатній квартирі. Нас там було семеро.

Вірю в те, що війна скоро закінчиться, і будуть розставлені всі крапки над «і». Я дуже вірю в нашу перемогу.