Цибульська Діана, 11 клас, Ставищенський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Якименко Валентина Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це був далеко не звичайний ранок. Я прокинулася не від вібрації будильника, а від того, що до мене в кімнату забігає мама і говорить, що ми зараз терміново їдемо до бабусі. Не розуміючи, що трапилося, я почала розпитувати її. У відповідь лише почула: “ На нас летять сотні ракет, росія почала повномасштабне вторгнення.” Ще тоді я не розуміла, що це означає, не знала, які можуть бути наслідки, адже чула слово “війна” лише в новинах чи бойовиках.

Навіть на думку не спадало, що прийдеться відчути це на власній шкірі...

Вже будучи в бабусі та дивлячись новини, до мене прийшло розуміння серйозності всієї ситуації. У моїй пам’яті назавжди збереглися ті страшні кадри: все палає... все в руїнах... Навіть  страшно подумати, що відчували люди, які бачили це  на власні очі. Час від часу я списувалася з друзями та ділилася своїми переживаннями. Ще недавно ми з захватом бігли на звук літака та дивилися йому в слід, але з 22 лютого, чуючи будь-який звук у небі, нас охоплює паніка.

Ніколи не забуду той момент, коли вперше почула звук винищувача та ракети. Сказати, що було страшно, це не сказати нічого.

Ніколи не забуду ту першу ніч війни, коли ми сиділи в льоху, а над нами літали винищувачі ( можливо, й не тільки вони). Також пам’ятаю той момент, коли я спала і різко прокинулася від дуже яскравого світла, а за ним був звук ракети та винищувача. Для мене перші декілька місяців повномасштабного вторгнення були найбільш незвичними та  страшними. Надзвичайно боляче було читати новини про Маріуполь, Ірпінь, Бучу та Азовсталь... Навіть в голові не вкладаються всі ті жахіття, які там відбувалися.

Болить серце за зґвалтованих жінок та дітей, закатованих до смерті чоловіків.

Я вважаю, що росія повинна бути притягнутою до відповідальності за всі свої вчинки: за мільйони знищених життів, за зруйноване дитинство, за дітей, які втратили свого тата, за жінок, які так і не дочекалися своїх чоловіків...  Кожного дня на наші землі падають ворожі ракети та вбивають сотні українців.

Всі пам’ятають трагедію, яка трапилася з “Охмадитом”. Діти мирно лікувалися, аж раптом, на них почали падати ракети, паніка, сльози. Хіба ж вони в чомусь винні? Аж ні грама!

На щастя, в моїй області не так  розвинені бойові дії, як на сході України. Ми вже звикли до свисту ракет в небі, пролітаючих дронів та винищувачів.  Всі стараються повернутися до свого звичного життя. Війна навчила нас жити сьогоденням, не витрачати час марно, робити те, що дійсно подобається. Під час бойових дій ти починаєш по-іншому дивитися на речі, які раніше здавалися неважливими. Кожна мить, проведена разом із рідними, кожна розмова з друзями, навіть найпростіші речі, як ранкова кава чи сміх, набувають особливого значення. 

Багато людей абсолютно змінили своє життя, стали волонтерами та допомагають нашим захисникам, біженцям, переселенцям - людям, які назавжди втратили свій дім.

Сьогодні, після 100 днів війни, я знаю, що попереду ще багато викликів. Але ні для кого не секрет, що ми стали сильнішими, витривалішими. На протязі багатьох років нашу націю хотіли знищити, а землю - забрати. Ми, як ніхто, знаємо, що війна - це шлях болю та розуміння того, хто ми є насправді. Це час, коли потрібно залишатися вірним своїм принципам і підтримувати одне одного. Я вірю, що ми переможемо в цій жорстокій війні.