Чекан Вероніка, 9 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Остапчук Ольга Романівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово, за яким стоїть не лише руйнування, а і неймовірний біль, страх, втрати. Війна забирає те, що є для нас найдорожчим – життя. Вона вривається в нашу буденність, залишаючи спустошені міста і зламані долі. Війна – це коли знайомі тобі місця, де ти в дитинстві бавився із друзями, стають місцем запеклих боїв, а люди, з якими ти виріс, перетворюються на наших захисників, які не знають, чи повернуться вони ще колись додому.

Війна залишає не тільки глибокі шрами на землі, а й у наших душах, серцях.

Вона руйнує будинки, мрії, життя; змушує людей втрачати звичайний ритм і вчитися виживати, коли кожен день – це боротьба. Війна – це крик матері, що втратила свою дитину, це сльози тих, хто залишився чекати в надії на повернення близьких.

Для мене війна стала переломним моментом у сприйнятті світу та життя. Це вже не просто новина чи статистика, це буденність, трагедія, яка зачепила кожного українця і мене особисто.

Мій тато захищав Україну з 2023 року. Він був багаторазово поранений. Ще за місяць до цієї жахливої дати ми разом з мамою приїжджали до нього, і тоді я востаннє побачила його живого, тому що він загинув… Коли я почула ці жахливі слова про його смерть, моє життя розділилося на «до» та «після», я ніби перестала існувати. Колись тато був поруч: його усмішка, теплі слова та обійми. Тепер усе це залишилося в минулому. Тепер його немає. Ця втрата стала для мене найболючішою. Я не могла зрозуміти, як так сталось, що той, хто завжди був таким сильним і незламним, більше не повернеться додому. Війна забрала його, залишивши у моїй душі величезну порожнечу.

Мій маленький братик досі не розуміє, чого нашого татуся немає. Він із тривожністю в очах запитує: «А коли повернеться наш тато? Коли я знову зможу погратися з ним у мої улюблені хованки?»

Після цих питань, моє і без того поранене серце обливається кров’ю. Проте я відчуваю безмежну гордість за свого тата, гордість за те, що він був частиною чогось більшого, що він залишив по собі спадок мужності та гідності. Його смерть – це невимовний біль, але також і відповідальність для мене: я повинна жити так, щоб жертва  мого тата не була марною, бо його приклад надихає мене бути кращою людиною, і працювати на те, щоб світ, за який він боровся, став реальністю.

Війна показує, що насправді цінне: не матеріальні речі, а свобода, гідність, людяність.

Вона вчить людей бути сильними, підтримувати один одного, не втрачати віри, навіть коли світ розпадається на шматки. Ми побачили неймовірну силу єдності, солідарності та співчуття. Війна об’єднала нас у бажанні захистити своє життя, свою країну, своїх рідних. Війна стала іспитом на нашу людяність, здатність зберігати у своєму серці промінчик сонечка та тепло навіть у найтемніші часи. Це війна за свободу, за право бути собою і жити під мирним небом. Ця війна показала нам, що наш український народ здатен на все, заради своєї незалежності. Бо у кожному з нас є те світло надії, яке горить у душах, у кожному хто вірить, що після темної-темної ночі завжди настає світанок! Слава Україні!