Гайдукова Ангеліна
11 клас, Буринський міський ліцей №1 імені В.М.Кравченка Буринської міської ради Сумської області
Вчителька, що надихнула на написання – Коверсун Вікторія Михайлівна
Чому бути українкою – це моя суперсила?
Я малюю Україну. Мазок до мазка. Беру блакитний. Таке наше небо. Такою ж світлою я бачу нашу свободу. Чиста, незламна, нескорена. Малюю далеко на обрії грозову хмару. Це наша сумна та трагічна історія. Це наше важке сьогодення. Блискавки розтинають чорну хмару, перерізають її. А ми віримо в благословенний дощ!
До грози-війни ми не знали, що живемо в щасливу годину. Не вміли наповну цінувати яскравість сонця, лагідність його променів. І це зрозуміли тільки тоді, коли більше місяця чужинецька техніка розбивала головну вулицю нашого містечка, а зверху її охороняли вертольоти, зазираючи в кожен двір. До цього ми не звертали уваги на блискітки на хвилях Азовського моря, хоча й відпочивали там кожного літа. Не розуміли, що зміна в літньому таборі – це не тільки нагода пожити без батьків, а в першу чергу шанс насолодитися природою, прогулянками лісом, спілкуванням. Тепер море стало далеким, у ліс наважиться поїхати не кожен, а табори у двадцяти кілометрах від кордону зачинені. ДО грози-війни ми все це сприймали як щось незаперечне. А варто було б – як подарунок долі!
У Києві в лікарні лежить наш тренер з настільного тенісу. Без ноги. Права рука слухається погано. Йому тільки 29.
Раніше він не виходив із спортзалу та дивився на всіх нетренованих з певним презирством. Тепер інакше сприймає людей навколо. Спорт дав його організму сили вижити, а ми, його земляки, збираючи копійку до копійки, допоможемо стати на ноги. І я малюю міцний дуб. Він як утілення нашої сили, міці та впевненості. Емоції переповнюють!
Відчуваю гордість, що народилася й виросла в Україні. Прекрасна земля! Родюча, багата, щедра на смаки та запахи! І на людей. На СПРАВЖНІХ людей.
Кожен щось робить для того, щоб боронити Україну – той світ, який він мав до війни і який хоче зберегти надалі. Чоловіки несуть варту на наших кордонах та нищать ворога на передовій. Жінки в сусідньому будинку об’єдналися й виготовляють сушені борщі та печуть пиріжки. Хтось збирає продукти для військових, інші – теплий одяг. Хтось купує спорядження. Кожен знає, що таке FPV-дрони та хоч раз донатив на них. Ми об’єднані та натхненні. У цьому наша суперсила!
Про нас тепер знає весь світ! Дорогою ціною.
Я беру нові фарби. Малюю різні дерева, що набули землисто-зеленого кольору. Хакі. Не від слова «пил», а радше від «захисний»! Бо світ почув про нас не про як жертву, а як про народ незламний! ЗАХИСТ! БОРОТЬБА! Ось наші ключові слова сьогодні! Поки битимуться серця!
Малюю червоний мак на знак пам’яті. І жовтий нескорений соняшник. І калину. Від цих яскравих фарб малюнок заграв, ожив, задихав надією. А між цими квітами – хміль. Як сітки. Маскувальні. Які ми з мамою та іншими містянами плетемо у вільний від навчання та роботи час. І вплітаємо в них молитви. За воїнів. За перемогу. Торкаємося вправно руками чи то білих, чи зелених шматочків тканини. І молимося.. Бо і в цьому наша суперсила! У любові!
Ми живемо, боремося, любимо… Ми надихаємося, творимо, надіємося… Ми суперсильні! Бо ми ЛЮДИ! І поки залишатимемося ними, УКРАЇНА буде нескореною. І МИ з НЕЮ…
